Стрепенися! Поезія і політика у Белґраді
Минулого тижня автору цих рядків випала приємність бути учасником ювілейного десятого Міжнародного поетичного фестивалю «Trgni se!» (Стрепенися!) у столиці Сербії. Протягом п’яти днів понад сорок поетів і перекладачів з дюжини країн (серед яких Сінгапур, Іспанія, Австрія, Швеція та балканські держави) читали вірші, дискутували та відповідали на питання публіки.
Подібні заходи завжди і скрізь стають платформою для обміну думками, дають можливість здобути нові корисні контакти і представити свою Батьківщину. На превеликий жаль, українських митців не так часто запрошують на фестивалі й форуми у різноманітних куточках світу, і причиною цьому є не брак зацікавлення українською культурою, а передусім відсутність державної підтримки з боку України. Скажімо, коли ти хочеш запросити на свій фестиваль учасника зі Швеції, Німеччини чи Франції, ти звертаєшся з заявкою у культурний центр при посольстві цієї країни, після чого майже завжди отримуєш позитивну відповідь, що передбачає покриття витрат на переліт учасника, готель, харчування, гонорари за виступ і переклад. Це називається культурною дипломатією: зазвичай письменникам, художникам, науковцям тощо довіряють більше, ніж політикам, тож це дає можливість за відносно скромні вкладення популяризувати свої країну й культуру. До слова, не лише багаті країни мають такі програми – приміром, та ж Сербія виділяє гроші на підтримку видання власної літератури закордоном, фінансує поїздки своїх митців на важливі міжнародні форуми й фестивалі.
Що ж стосується України, то наша держава не те що не підтримує промоцію власної культури закордоном, а ще й часто-густо у закордонні дипломатичні місії надсилає не фахівців, а дітей і родичів депутатів, прокурорів та іншої «еліти», які банально не знають мови країни перебування, а замість конкретної діяльності симулюють паперову активність у переписці з МЗС. Таку ситуацію мені доводилося, на жаль, спостерігати не в одній країні світу; і Балкани цьому правилу не виняток – крім Хорватії, де українська амбасада дієва й професійна, в інших державах півострова наші посольства більше нагадують закордонні відпочинкові бази для обраних, ніж ефективні дипломатичні місії.
І це відчувається в інформаційному просторі: люди у балканських країнах майже нічого не знають про Україну, до них долинає лише відгомін революції, війни, економічної кризи, та й то приходить він із російських джерел. Тож немає нічого дивного в тому, що навіть освічені серби можуть ставити доволі примітивні запитання: наприклад, чи є бодай якась різниця між українською й російською мовами. Або чому Україна віддала (так, віддала!) Крим Російській Федерації. Чи безпечно в нас ходити вулицями, чи було щось українського в Україні до 1991 року, чи українська мова мертва (бо всі говорять російською); і так далі, і так без кінця.
Через відсутність державної підтримки і непрофесіоналізм дипломатів ми програємо інформаційну війну не лише в ключових державах Європи, а й також залишаємо без уваги країни, що потенційно можуть бути нашими вірними союзниками. Навіть у Сербії, де проросійськість є частиною політичної традиції, існують широкі кола інтелектуалів, лібералів, сучасної молоді, які можуть стати великими друзями України, але банально не мають можливості почерпнути правдиву інформацію, купити перекладену з української книжку, прийти на виставку українського художника, поставити своє питання й почути на нього адекватну відповідь.
Навряд чи наша політична еліта якісно зміниться найближчим часом, тому наразі єдиним справді ефективним способом відстоювати інтереси України закордоном є культурна дипломатія. І все не так печально, як здається: при МЗС уже створено відповідний підрозділ, очолила його Ольга Жук, відома й авторитетна організаторка культурних подій. Наразі це структура без зрозумілих джерел фінансування, але перший крок зроблено. І нам – громадянському суспільству, митцям, небайдужим людям – треба його всіляко підтримати. Результати не забаряться.
