Світ(ло) за вікном
Якось на першому курсі, дорогою до університету, я зробила велике наукове відкриття. Це було щось глобальне і лінгвістичне, якась масштабна всесвітня парадигма, не менше. І уявіть глибину мого розчарування, коли кілька годин пошуків у інтернеті прояснили — це відкриття уже зробив до мене, якихось років п'ятдесят тому, видатний французький мовознавець Андре Мартіне.
Після цього, я неодноразово втрапляла в аналогічні ситуації. Коли здається ось-ось впіймаєш геніальну думку за хвостик — виявляється, хтось уже давно її передумав, описав, запатентував і навіть отримав Нобелівську премію. Втрапляю у такі ситуації й досі, проте вже розумію, це — абсолютно нормально. Знання існують довкола нас і кожен висмикує їх, коли готовий. Пригадайте, чимало революційних ідей наздоганяли вчених у різних куточках світу майже одночасно. Тому й досі існує стільки суперечностей, хто першим відкрив те чи інше фізичне явище, винайшов прилад або теорію.
Позаминулої ночі, засинаючи, я вигадала ідею для хорошого тексту про наші карантинні часи, і назву придумала, — Світ(ло) за вікном. А вранці прокинулася і прочитала чудовий і ясний текст нобелівської лауреатки Ольги Токарчук — “Вікно”, у якому вона розпочинає глибоке філософське осмислення нашої нової дійсності з опису того, що бачить у вікні. І робить це як завше майстерно і легко. Мій план було перевершено. Але потім я пригадала, як у дитинстві бабуся садила мене на підвіконня, закутану ковдрами й підіпхану подушками, дивитися у вікно. Певне, і у вас таке бувало. Отже, вікон у світі багато, а значить і текстів про них може бути більше.
Навпроти нашого будинку був інший, такий самий. Вулиця, збудована наприкінці сімдесятих, повторювала одну з головних ідей Союзу — всі повинні бути рівними. І от я виглядала у двір, подібний на сотні мільйонів інших дворів по всій країні. Та ці дев'ятиповерхівки здавалася однаковими лиш у світлі дня. Ввечері, коли у квартирах вмикалося світло, величезна цегляна стіна перетворювалася на ляльковий театр. Силуети великих і маленьких людей плавали в різнокольоровому світлі своїх вікон — зупинялися думати, пили чай, сперечалися, вмикали телевізори чи випускали з балконів цигарковий дим, зачиняли фіранки й засвічували нічники. Щоб добре бачити ту виставу, іноді доводилося вставати навшпиньки й визирати з-за пофарбованих білих поручнів лоджії. Здається, “лоджія” то таке собі слово радянської минувшини. А промовте його інакше — і от вам вже італійська “лоджія” у відкритий амфітеатр спального мікрорайону.
У мене, як і у вас, припускаю, збереглися десятки дитячих спогадів із такого пункту спостереження. Силуети батьків, що повертаються додому, несучи щось смачненьке; колючі взимку і м'які влітку зорі; усі відтінки неба на заході; табуни мошви, що летять до сузір'їв чи лапатий сніг, який падає із невидимого сірого неба; друзі, що бавляться на майданчику в гумових чоботах посеред калюж. І ще сварлива бабуся із першого поверху — з висоти балкону видається невеликою кольоровою цяточкою, що пробирається до своїх квітників.
Діти й старі багато визирають у вікна. Світ, що буває для них завеликий, лагідно згортається до історії у метровому склі. А ми, поспішаючи, забуваємо, що посеред стіни кожного будинку є постійно мінливий сюжет.
Зачинившись в будинку, я помітила, як все на довше спиняюся біля вікон. От дві горлиці ладнають гніздо й туркотять, висмикують гілочки й носять їх у гніздо, що потроху ховається у пуп'янках аличі. Із сусіднього офісного центру виїздять орендарі, татуйовані хіпстери на його балконах уже не палять електронні цигарки. Чоловік, у масці й рукавичках йде повз дівчат, що облизують пальці від цукрової пудри круглого пончика. Сонце по сантиметру підіймається ввиш, поки тиха вулиця бавиться із луною — кроки одного перехожого чутніші тепер за біг десятка школярів у часи відкритих магазинів. І я сумую з тим, що відкривши двері, ми знову закриємо вікна.
