Син України, якого виростив вільний світ
«Усе, що нам треба, – довести справу до кінця. Закінчити революцію. Зламати хребет радянській системі. І то не символічно – поваливши по всій країні кам’яних і металевих Ленінів і помінявши вивіски. Зламати її в корені, по суті – у системі суспільних відносин, освіти, державній системі, у словах, думках і вчинках. Зробити людську гідність мірою всіх речей (виділ. авт.- І.Г.). І тоді революція буде завершена – і Революція гідності, і Євромайдан, і Помаранчева Революція, і Революція на граніті. Тому що це стало би торжеством тих цінностей, на яких виросла європейська цивілізація, – цінностей християнських, які ставлять на перше місце людину як Образ і Подобу Божу».
Ці слова належать одному з достойників України, моральному авторитетові нації та вірному синові Батьківщини Блаженнішому Любомиру Гузару (1933-2017), 90-та річниця від дня народження якого припала на цей буремний 2023 рік.
Майбутній очільник і відроджувач Української греко-католицької церкви в Україні народився 26 лютого 1933 року у Львові в інтелігентній родині. Батьки Любомира не були фанатиками релігійної віри, проте мали безпосередні стосунки з церквою, адже у «досовєтському» Львові регулярне відвідування недільної Служби Божої було усталеною практикою, частиною звичного трибу життя. До того ж родичі по материнській та й батьківській лінії мали відношення до священства. Зрештою, церква була місцем спілкування для кіл тодішньої інтелігенції, можливо, тому вже у зрілому віці патріарх Любомир Гузар завжди наголошував, що церква і спілкування між людьми нероздільні.
Прикметною рисою, характерною саме для Любомира Гузара, став той факт, що від самого дитинства він мріяв і хотів стати не льотчиком, водієм чи моряком як інші діти, а саме священиком. Після закінчення початкової школи, намагаючись допомогти онукові у наближенні його мрії до здійснення, бабуся відвела десятирічного Любомира до монастиря редемптористів, які вбачали сенс свого служіння у проповідницьких місіях і духовних практиках серед низів суспільства. Це був воєнний 1943 рік. Хлопчика не прийняли до монастиря, порадивши закінчити гімназію і лише потому, утвердившись у власному виборі чернечого способу життя, стати на духовний шлях. Можливо, ця перша невдача на шляху до святенництва, як потім згадував сам патріарх, була корисною. Адже вже у 1944 році родина Гузарів покидає Львів і надовго перетворюється на біженців з України.
Це сьогодні, наслідуючи «недискримінаційні» настанови Євросоюзу, ми вживаємо абревіатури ВПО та ЗПО, внутрішньо переміщені особи та зовнішньо переміщені особи відповідно. У ті ж далекі вже від нас часи людей, які змушені були під тиском життєвих обставин чи загрози для життя покидати свою Батьківщину, називали та й самі вони себе називали біженцями, скитальцями, бо фактично такими вони й ставали з усіма їхніми проблемами, тривогами, страхами, переживаннями та труднощами. І українська мова дуже чітко визначала їхній статус. Кому, як не сучасному поколінню українських мігрантів через війну путлєровського рейху проти України, зрозуміти тих попередників, яких доля викинула у світ із власних домівок?!
Одна із найцікавіших біографів Блаженнішого Любомира Гузара Катерина Щоткіна у книзі «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною» розповідає, що колись у спілкуванні з журналістами патріарх зазначив, що Священна історія – це не події легендарних часів, це те, що розгортається на наших очах та за нашої участі. Особливою подією у цій історії для малого Любомира тоді, в часи Другої світової війни, і для тисяч малих українських «любомирів» сьогодні, під час цієї страшної війни стала втеча. І це «втеча до Єгипту».
«Дві тисячі років тому обставини склалися так, що Йосиф мусів узяти Марію та малого Ісуса й утікати з ними до Єгипту. Про цю подію складено багато легенд, у яких розповідається про те, що Пресвятій родині допомагали різні рослини, тварини чи люди. Наша уява вимальовує собі живописний образ тієї втечі, й іноді може навіть здаватися, що Йосиф і Марія з дитям перебували в Єгипті у якомусь люксовому готелі біля моря, і їм там жилося дуже добре. Насправді так не було». (Катерина Щоткіна «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною» с.15). Про те, що так не є й не може бути для людини в часи військових катастроф сучасні покоління українців знають не лише зі слів своїх видатних співвітчизників, які відійшли у вічність. Їхнє теперішнє свідчить, як то було і є насправді у чужих світах, нехай і прихильних до біженців з воюючої України.
Поневіряння родини Гузарів у мандрах після втечі зі Львова закінчились на теренах США у 1949 році. Тут сім’я майбутнього священика, архієпископа, кардинала і праведника знайшла пристанище і другу Батьківщину. В Америці Любомир Гузар закінчив Католицький університет. Потім курс Великої Духовної Семінарії Святого Йосафата у Римі. У 1972 році став доктором богослов'я. У цьому ж році прийняв чернецтво й надовго залишився в Італії, яку любив і добре знав.
Сам Любомир Гузар, уже повернувшись до України через багато років видатним релігійним діячем, говорив з почуттям глибокої симпатії та вдячності про період життя в Америці, про той вільний світ, що дав йому можливість самореалізації, зростання та право на вибір власного життєвого шляху – шляху духовного служіння.
Потім були роки наполегливої, копіткої праці. Чернецтво як обраний спосіб життя та власної самореалізації. Багато мандрів із духовними місіями по різних країнах світу. Зустріч і співпраця із такою величною особистістю і церковним діячем УГКЦ, яким був Йосиф Сліпий. Духовне служіння там, де була потреба у його знаннях, досвіді, вмінні ладнати з людьми і розуміти реалії доби.
Остаточне повернення в Україну в 1993 році було важким і досить болісним для Любомира Гузара. Та він готувався до цієї важкої праці по духовному відродженню України фактично все життя. До цього готували його і вчителі та наставники, серед яких патріарх Йосиф Сліпий. І вони не помилились! Діяльність патріарха УГКЦ Любомира Гузара в Україні стала справді подією історичної ваги для відродження духовності та нації.
«Бути людиною» – назва однієї з книжок, написаних Любомиром Гузаром. Він завжди любив повторювати, що бути людиною означає «вирости у свободі», працювати заради «свободи бути» й «свободи робити». Що, як не прагнення свободи й гідності, свободи країни надихає українців у боротьбі з рашистським гнобителем сьогодні? Одним із тих, хто посприяв духовному звільненню українців великої України від імперської залежності був патріарх Любомир Гузар – Син України, якого виростив вільний світ.
