Синдром месії
«26.08-01.09.2016»
Сьогодні мені важко визначити напевно, з чого почалася ця історія. Навіть її видиму частину одні датують скандалом довкола «Миротворця», інші бачать лише скандал довкола «постановочних фотографій» Дмитра Муравського. Особисто для мене тільки пост журналістки «5 каналу» Тетяни Даниленко, що викликав хвилю, розставив усі крапки над «і». Ця історія про те, як у відповідь на цілком резонні запитання українців про стандарти журналістики частина українських топ-журналістів, які привласнили собі право говорити не лише від імені «медіаспільноти», а й від імені всіх українців, завдала удар у відповідь, — у випадку з Муравським звинувативши в недотриманні стандартів журналістики людину, яка журналістом не є, або, як у випадку з постом Тетяни Даниленко, обрушившись з питанням «А ти хто такий?!» одразу на всіх українських блогерів і активістів, які посміли за останні два з чимось там роки обома ногами ступити на територію, де раніше були ексклюзивні мисливські угіддя для кількох обраних. Стара історія — шериф Ноттінгемай і королівські олені, в яких лише він та король мають право стріляти.
Так, спершу, напевно, варто пояснити читачам «Дня» мою позицію щодо скандалу з Муравським. Уявіть, хтось фотографує свого друга-бійця, як він мужньо строчить з кулемета по ворогах, навмисно, звісно. Постановочне фото? Так. Такі фотографії робляться частенько. Друг постить фотографію у себе в соціальній мережі — Instagram, Facebook, байдуже. Поширює він її таким чином? Так. А потім який-небудь журналіст у своїй роботі використовує цю фотографію як справжню, навіть не запитавши у солдата про обставини, за яких була зроблена фотографія. Про дозвіл я взагалі мовчу. То хто в цьому випадку несе відповідальність за документальний підлог? Дмитро Муравський не є журналістом або фотокореспондентом, власне, фотографія його хобі. І навіть будучи фотоаматором, у себе в блозі він завжди вказував, де справжня фотографія, а де постановка. Дотримані стандарти фотоаматора? Ще одне «так». То чому звинувачують його, а не журналіста Юрія Бутусова, чия піратська публікація фотографій Дмитра й стала першопричиною скандалу?
Проте, звільнили не журналіста, а радника Міністерства оборони волонтера Дмитра Муравського, використавши формулювання про «здійнятий його випадком резонанс». Мало хто відзначив, але це скандальне звільнення збіглося в часі з іншою відставкою — Міністерство інформації покинула заступник міністра Тетяна Попова, яка заступилася за журналістів, звинувачених у співпраці з «ДНР» і «ЛНР». Причиною цього звільнення стала не її спроба поставити поза критикою будь-яких колег по цеху, навіть тих, хто буквально погоджував з «МГБ» терористів свої сюжети, і навіть не її недопустимо хамський для державного службовця стиль спілкування в соціальних мережах. Усе той же небажаний для тиші міністерських кабінетів «резонанс». Журналісти — contra блогери і активісти: рахунок 1:1.
***
Ще порівняно недавно кумири натовпу, після Помаранчевого Майдану політики почали нестримно втрачати владу над розумами народу. Безвольність Ющенка, безпринципність Тимошенко, підкилимові ігри політиків призову 2004-го змусили українців шукати інших авторитетів, і лише журналісти знаходили слова, які українці так хотіли почути. Правду чи емоції, все одно. У середині листопада 2013-го патріархи української політики Левко Лук’яненко і Лесь Танюк записали відеозвернення до українців із закликом вийти на Майдан. Але ті вийшли не на їхній заклик, що набрав на YouTube тільки сотню лайків, а на пізніший скромний пост журналіста.
Це помітили й оцінили, і наступного 2014 року журналісти зробили крок у владу. Але в той самий час на хвилі Євромайдану як у медіа-, так і в політичний простір увірвалися нові люди — активісти, волонтери, за чиїми словами були реальні справи — одягнені, взуті, нагодовані солдати, відремонтовані дитячі будинки, забезпечені апаратурою й ліками, а інколи й створені з нуля лікарні й шпиталі. Уже не журналісти, а активісти борються й перемагають корупцію, діставшись подекуди до найвищих кабінетів непереборних раніше міністерств.
Що ще гірше для цієї частини «медіаспільноти», вони не лише втратили монополію говорити від імені народу, несподівано для себе вони із суб’єктів, самі перетворилися на об’єкти розслідувань — їхнє життя, їхні контакти, їхні доходи, їхні професійні стандарти стали об’єктом детального вивчення. Будь-хто, скориставшись соціальним ліфтом, незмінно прагне повісити на ньому табличку «не працює». І варто було четвертій владі стати владою не риторично, вона заговорила, як перші три. «Кровники», категоричне неприйняття конструктивної критики, невміння слухати й терпляче пояснювати.
Поки, розштовхуючи конкурентів ліктями, «медіаспільнота» захищає свої мисливські угіддя, життя не стоїть на місці, тільки прискорює свій біг. Уже не лише журналісти і дехто з активістів Майдану, навіть наступне покоління месій військового призову зазнало цілком заслужених втрат. Швидкоплинні закоханості й зачарованості українців минають дедалі швидше. Але не через те, що вони стали мудрішими. Просто дуже хочеться передихнути.
