Синергія, щоб нести світло
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить»
Іван Франко
День Незалежності по-особливому спонукає проаналізувати життя нашої країни, її минуле, сьогодення, спрогнозувати майбутнє. Уже котрий рік українці «лупають» скалу з усіх боків, проте чимало жителів України скаржаться, що досі нічого не було зроблено. І тоді зринає чи не найважливіше запитання: «Чому ж так повільно усе змінюється?». Звичайно, не варто забувати, що держава – це величезний механізм, змінити який доволі складно. Для цього потрібен час, реформи. Проте запитання, яке не дає мені спокою, – а чи можна якось пришвидшити цей процес? Зменшити час, необхідний для ефективності змін?
Причини повільності реформ
Не раз причиною тривалого періоду реформ називають державні структури, бюрократію та інше. Та мені хотілося б зупинитися детальніше на іншому аспекті, висвітленому в дослідженнях соціолога Євгена Головахи. Зокрема, він стверджує, що «феномен аморальної більшості» (коли більшість вважає усіх інших аморальними), котрий існує в нашому суспільстві, – це самооцінка. Тобто велика частина українців розгублені, не знають кому вірити, чого прагнути. Вони не довіряють країні, бо керуються стереотипами: «Нічого не змінюється. Усі однакові». Ясна річ, на щастя, такі думки панують не в усіх, але, як показує статистика, у багатьох. Отже, маємо проблему – низьку оцінку громадянами країни, а отже і себе самих як частини цієї країни. Що ж робити?
Не буду довго зазначати про коріння цієї проблеми, яке, як мені здається, лежить у тому ж комплексі жертви, який ми обрали як стратегію. Віктимність, звичайно, непоганий об’єднувальний фактор, допомагає творити міф, які за Е. Томпсон, об’єднують спільноти. Однак, як на мене, цей шлях веде у глухий кут. Позиція жертви – це завжди пасивність. А суб’єктність здобуває той, хто бере не себе відповідальність.
Це стосується і нинішньої ситуації. «Усі однакові» – наслідок не роботи «ворогів» (цікаво, до речі, чи не може цей образ жертви і вічних гнобителів бути трансформацією «ворогів народу» і радянської боротьби із зовнішніми супротивниками?), а усіх нас. Недарма серед трьох ворогів України Юрія Шевельова тільки один зовнішній – Москва. Решта – малоросійство і провінціалізм, наші, внутрішні. Прийнявши цей факт, взявши на себе відповідальність ми стаємо тими, хто творить власну долю, а отже і в його силах її змінити.
Щоденник перемог-успіхів
Тож, маємо низьку самооцінку суспільства. Що ж можна вдіяти? Психологи у таких випадках радять клієнтам, наприклад, вести щоденник перемог-успіхів. Це спонукало мене задуматися, а чи можна зробити щось подібне для усієї країни? Бо ж справді, дуже часто ми фіксуємо свою увагу на корупції, повільності реформ, невдачах. Таким чином, маємо парадокс – вимагаємо хорошої самооцінки від країни, яка постійно існує в середовищі негативу. Не сперечаюся, що ці питання слід висвітлювати і не можна замовчувати. Проблема полягає не стільки у великій кількості поганих новин, як у недостатній кількості хороших. Навіть точніше не так. У недостатньому, неефективному, висвітленню хороших новин. Адже існує багато здобутків, про які варто розказати.
Нинішня ситуація змін країни нагадує мені (скористаймося метафорою Івана Франка) скелю, яку намагаються проломити насправді велика кількість людей. Однак кожен робить це сам по собі, ніби не знаючи про інших. Тож і результат практично непомітний. Більше того, не знаючи про інших, людині здається, що вона сама, і це може призвести до зневіри у справі.
Щоразу дивуюся, коли вдається знайти якусь цікаву сторінку у фейсбуці про українські перемоги чи талановитий український гурт. Волосся дибки стає і зринає єдине питання: «Чому досі про це не всі знають? Ця інформація варта більшого ніж 2, 10, 30 тисяч підписників».
«Людина стала здобиччю інформації»
Якщо подумати глобально, то це проблема не тільки України, а й світова. Це те, що Ліна Костенко характеризує як «людина стала здобиччю інформації». Відомостей навколо стільки, каналів її донесення таке число, що просто неможливо її сприймати. От так і буває що серед «полови» фейків, реклами та багато чого іншого губляться важливі і цінні проекти. Однак людина може «поборотися» з хаосом інформації. Як на мене, цьому мають допомогти дві речі – фільтри і структуризація. І вони вже працюють, щоправда, на локальному рівні.
Ми маємо велику кількість груп, проектів, команд, які старанно віднаходять цікаві факти, новини, публікують перемоги й історії успіху українців. Існує багато ініціатив, які щодня працюють, аби змінити нашу країну на краще. Але ситуація змінюється доволі повільно. Повертаємося до питання на початку – що ж може пришвидшити цей процес? На мою думку, відповідь така – синергія.
«Нести світло» – як девіз більшості українців
Щоб швидше досягти результату, мені здається, необхідно всім разом «лупити» скалу в одному місці, разом посилюючи зусилля одне одного. Це не значить, що потрібно вибрати пріоритетний напрям і його змінювати. Ні, діяти треба в усіх сферах, просто усі люди-реформатори певної сфери мають діяти спільно. Має бути створена платформа для їхнього об’єднання.
Вона діятиме на двох рівнях. По-перше, показуватиме тим, хто ще сумнівається у рівні України, – на що ми здатні. По-друге, надасть підтримку тим, хто вірить в Україну. Крім того, систематизована інформація полегшить аналітику, а отже випрацювання стратегії і планування подальших дій. Це зменшить вірогідність «винайдення велосипеда», а отже і тупцювання на місці, допоможе сформувати спільну стратегію, об’єднати зусилля, сформувати більш потужні команди і масштабніші проекти. Усе це одним словом можна схарактеризувати як синергія. Нарешті можна буде побачити могутність українських змін, велика частина з яких залишається досі невидимою, незнаною.
Один відомий лікар казав, що людина відпочиває найбільше не завдяки сну чи гарній їжі, а завдяки радості. Мені здається, що така кількість позитиву, яка накопичиться у цій платформі, подарує українцям душевний відпочинок, а отже і примножить їхні сили на подальші досягнення. І девіз газети «День» – нести світло, нагадуючи українцям про їхній внутрішній ресурс і величну гідність, яка закорінена в нашій історії, об’єднає усіх однодумців.
Марія Чадюк, Літня школа журналістики «Дня»-2016
