«Темні часи» і їхнє подолання
Британське кіно й українська реальність
У дні новорічно-різдвяних канікул автор цих рядків замість традиційного ще для багатьох перегляду телевізійних програм присвятив чималий час зарубіжному кіно, насамперед сучасному. Вдалося навіть відшукати в Інтернеті ресурси, де фільми ці непогано дубльовані українською. І дещо з побаченого навіює думки, що стосуються нинішньої вітчизняної дійсності…
Не буду торкатися режисерської й операторської майстерності чи специфіки акторської гри – це предмет для фахівців (хоча фільми, про які йтиметься, аж ніяк не нижчі за міцний середній рівень, а це вже щось). Вестиму мову про зміст, про сюжетні колізії, про відображення історичної реальності – бо ж хочу запропонувати читачам думки, навіяні двома фільмами на історичну тематику, конкретно – «Дюнкерк» («Dunkirk», Нідерланди, Велика Британія, Франція, США, 2017) і «Темні часи» («Darkest Hour», Велика Британія, 2017). Події, зображені в обох стрічках, розгортаються у травні – на початку червня 1940 року, коли німецькі війська перейшли у наступ на Західному фронті та завдали поразки військам тодішньої антигітлерівської коаліції. Ключовий момент обох стрічок – евакуація британського експедиційного корпусу на континенті на острови, на яких практично не лишилося сухопутних військ.
Сотні тисяч вояків були хоч і непогано озброєні (три повнокровних танкових бригади, зокрема), але вкрай деморалізовані. Кораблів і санітарних суден для евакуації не вистачало – вони могли в найкращому разі вивезти одну десятку частину експедиційного корпусу. В повітрі «висіла» німецька авіація, якій не треба було перелітати Ла-Манш, щоб бомбардувати позиції британців, бельгійців і французів під Дюнкерком і топити флот противника (в тому числі й санітарні судна). Все це ми бачимо – зі страшними та кривавими деталями – у фільмі «Дюнкерк». Іншими словами, ситуація була дуже знайома нам – не тільки українські вояки під Іловайськом опинилися в катастрофічному становищі, на межі загибелі – власної та своєї держави.
А відтак перед Черчиллем, який тільки 10 травня 1940 року очолив уряд Великої Британії, тобто розплачувався значною мірою за чужі гріхи, постало питання порятунку і незалежності держави, і її сухопутного війська. Можна було евакуювати війська з континенту без утрат, досягнувши перемир’я з Гітлером на певних умовах, але в такому разі Британія переставала де-факто бути незалежною. Тим більше, що досвід угод із Гітлером, «миру для цілого покоління» вже був – згадаймо Мюнхен-1938; угоду ту Гітлер перекреслив уже через півроку, а менше, ніж за рік, почав світову війну. Кинути армію напризволяще? Але хто б тоді закрив Британські острови від неминучого вторгнення? Ветерани Першої світової, не навчені поводженню з новітніми типами озброєння? І як прикрити з повітря евакуацію, якщо Британія мала недостатньо літаків-винищувачів і навчених пілотів, а на додачу авіацію слід було берегти в переддень неминучих після закінчення боїв у Франції нальотів бомбардувальників Люфтваффе?
Ясна річ, що в Британії у ті дні активно діяла «партія миру», яка наполягала на досягненні угоди з Гітлером за посередництва Муссоліні (як у Мюнхені), і на чолі її стояли «мюнхенці», «умиротворителі» - екс-прем’єр Чемберлен і міністр закордонних справ лорд Галіфакс, які мали істотну підтримку в парламентській фракції Черчиллевої партії – консерваторів. І знову маємо типологічну схожість з Україною – лідери «партії миру», крім усього іншого, підтримували давні особисті приязні контакти з нацистськими бонзами та вважали магістральним шляхом Британії шлях у дружбі з нацистським Третім Рейхом. Усі ці перипетії непогано показано у «Темних часах», принаймні, з «мінімальними втратами» для історичної правди.
У підсумку катастрофа, перед якою опинилася Британія, була відвернута – зусиллями як «ізнизу», так і «згори». Був момент, коли Черчилль завагався, чи не досягнути тимчасової домовленості з Гітлером про відведення військ в обмін на якісь поступки, проте врешті-решт відкинув ці вагання (у фільмі «Темні часи» спонукою стала апокрифічна поїздка прем’єра у лондонському метро, куди він утік від своєї охорони, щоб поспілкуватися з простими британцями, а ті одностайно висловилися за війну до перемоги, до знищення нацизму). Евакуація ж експедиційного корпусу була здійснена за допомогою сотень невеликих річкових і морських суден, катерів, буксирів і навіть яхт; велика кількість малорозмірних цілей завадила Люфтваффе довести свою перевагу. Крім того, самовіддано билися британські льотчики, аж до повного використання пального, наслідком чого ставали посадки на воду Ла-Маншу чи на суходіл уже окупованих нацистами частин Франції. А ще Черчилль наказав гарнізону обложеної Вермахтом фортеці Кале битися до останнього, щоб відволікти на себе якнайбільше сил ворога. І вони билися…
Відтак «партія миру» з її ініціативами порозуміння з Гітлером виявилася заблокованою та нездатною вийти на широкий загал зі своїми пропозиціями – її лідерів, попри їхню належність до аристократичних родин і депутатські мандати, «прості» британці дуже демократично б розвішали на ліхтарях. І тут, у цих сюжетах, які відображають реальні історичні події, маємо і схожість, і несхожість із Україною. Схожість – у тому, що в 2014-15 роках саме волонтери, добровольці та резервісти-військовики зупинили російську агресію і зробили продовження її активної фази дуже небезпечним для режиму Путіна. Ну, а несхожість – у тому, що на чолі Української держави не було ані свого Черчилля, ані такої команди, яка впродовж 1940 року обійняла керівні посади у Британії. А на «низах» у нас не було і немає такої критичної маси готових на все патріотів, завдяки яким опір нацистам був незламним. І це попри правдиво показані у фільмах епізоди паніки та боягузтва серед військовиків і політиків – загальний суспільний вектор був у Британії іншим.
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
