Трохи шаленства у Страсбурзі
Рівно об одинадцятій вечора автобус з Франкфурта вивантажив кілька десятків пасажирів на вокзалі у центрі Страсбурга. Люди швидко розхапали свої клунки, їх самих підхопили таксисти та зустрічаючі, і хвилин за десять я залишилась на зупинці сама. Мені, яка поїхала в це місто у відрядження, на серйозну конференцію з освіти, треба було дістатися будинку в історичному центрі, щоб там оселитися.
Як людина, що надзвичайно погано орієнтується у просторі (та ще й вночі, ще й з валізою), одразу попростувала до таксі. Водій назвав трохи божевільну навіть за європейськими мірками ціну, і коли я приречено кивнула, сказав, що взагалі тут близько, махнув рукою у бік темного провулка і пішов балакати з товаришами. Був чудовий літній вечір, і витрачати час на коротку поїздку йому не хотілось.
Понеділковим вечором Страсбург поглинула атмосфера вихідного. Родини з дітьми та собачники, бігуни та велосипедисти – таке оточення заспокоює. Від мирного свята життя перепало і мені – шлях через кафешки з шумними компаніями і німі готичні церкви розважив думки. Я котила зі своїми речами туди, де, як уявляла, була потрібна вуличка. Вистачило мене на міст і пару кварталів, а потім заплуталась. Перехожі усміхались і бажали гарного вечора – французькою. Цією мовою я вмію вітатися і знаю фразу «Після нас хоч потоп», тож діалог не виходив. Зрештою якогось чоловіка гукнула французькою сама – щоб не йшов одразу, якщо не знає англійської. І він ледь не пішов, бо сам виявився іноземцем. Приїхав до Страсбурга з Іспанії, по роботі. Англійську знав і навіть довів мене до потрібного будинку. Далі я з півгодини чатувала під під’їздом. Власник не брав слухавку і не відповідав на повідомлення.
Опівночі написала представниці організаторів. Вона пообіцяла приїхати і забрати мене, якщо орендар не з’явиться за 15 хвилин. Тільки-но я отримала це повідомлення, як прийшов чоловік із запальним ім’ям Елвіс, усміхнувся і з вигуком «Magic!» повів мене до житла. Одразу написала організаторам, що все добре. Звісно, не змогла відправити це повідомлення, бо закінчились гроші на рахунку. Попросила написати орендодавця. А коли він пішов, я нагріла води для чаю і жувала рогалик, отримала повідомлення від організаторки, що вона їде до мене. Кинулась набирати відповідь електронкою, але виявилось, що магічний Елвіс дав неправильний пароль від Wi-Fi. Тож, без будь-якого зв’язку, взулась і пішла на вулицю зустріти організаторку.
Моє чатування під будинком о пів на першу на порожній вулиці збивало перехожих з пантелику. Питали, чи не загубилась. Якийсь чоловік почав захоплено розповідати, про оцей історичний район Маленька Франція, пішохідне життя у ньому, своє захоплення музикою і – раптом – про свою одинокість. Після чого я рішуче помахала йому рукою, і більше не відходила від під’їзду далі, ніж на два кроки, а в руках затисла ключі. О першій замовкла компанія у кафе за рогом, а ще за 15 хвилин я повернулась у квартиру. Якась жителька будинку піднімалась сходами і побажала гарної ночі. Мені давно не було так радісно. За пару годин місто Страсбург перестало бути чужим.
