Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Це – війна. Так завжди буває. Нічого незвичного»

Фото: Reuters

Інколи достатньо одного дня, щоб зрозуміти і побачити ВСЕ.

Вчора весь день читала й обговорювала різні бачення людей щодо того "спеціального статусу" захопленого Донбасу. більшість сходиться на тому, що це - добре. Намагаються переконати мене, що так не загинуть наші найкращі хлопці, що, за умови проведення виборів, до влади на Донбасі прийдуть якісь губарєви-пушиліни-захарченки-стрєлкови, то це ок і вони, як представники Донбасу, «розчиняться» у новій многоликій ВР – їх бажання не впливатимуть на рішення. Я слухаю, намагаюсь зрозуміти. Але, десь глибоко всередині, не можу погодитись із жодним аргументом «за», якщо чесно.

Експертно-журналістське середовище переселенців до Києва («Комітет патріотичних сил Донбасу») вчора після роботи збиралось на обговорення цього ж питання. Напрацювали поради до того законопроекту про спеціальний статус територій, який може винирнути на голосуванні у ВР вже наступного тижня. хочеться, щоб нарешті й Український Донбас нарешті почули. той, який без зброї в руках та з головою на плечах. але маю, якщо чесно, сумніви й тут. Дев`ять місяців, ще з Євромайдану в Донецьку, нас особливо не чули. І не тому, що ми мовчали. Ми говорили, кричали, співали і ледь не на мигах показували. Але чомусь модно слухати тільки гудки заводів та залпи «Градів». Хоча, чого лізти поперед батька в пекло. А раптом?

А закінчився вечір у компанії трьох вояків у відпустці. Нас було 6 - троє цивільних і троє їх. Усі - донеччани. Вони - РОЗСЛАБИЛИСЬ і ВІДПОЧИВАЛИ. Вони пили пиво, їли креветки і так зовсім по-дитячому сміялись з дурнуватих жартів. Складалося враження, що їм ніхто не потрібен. Вони б навіть не помітили, якби в якийсь момент нас, цивільних, не стало поряд. Вони приїхали з війни. Разом. І говорили про війну один з одним.

Двоє – страшно бородаті, один – чисто поголений. Сказав, що таким чином очистився після виходу з Іловайську. Каже, що йому страшно пощастило виїхати звідти за кілька годин, відчув, як вдруге народився і після того був єдиний раз, коли дуже напивсь.

Кажуть, що війна закінчилась для піхоти. Зараз воюють лише артилерії. Проте, сподіваються ще повоювати навесні. Кажуть, що на зиму це все «заморозиться» так, як є зараз, а на весні «ми ще їм покажемо». Страшно вірять у перемогу та в те, що все буде добре. Не знаю, звідки в людей береться ця впевненість. Аж заздрю, що сама такої не маю.

Трохи критикували керівництво. Зовсім трохи. Критикували й бійців. Хоча, радше навіть не критикували, а констатували – люди різні. Кажуть, що 30% усіх травм, а інколи й смертей, через недотримання техніки безпеки. І це не докір. Звучить в їх устах виключно як статистика. Кажуть: «Це – війна. Так завжди буває. Нічого незвичного».

Розказували страшні речі, як забирали ранених, частини тіла яких відвалювалися просто в руках, та як тягли на собі друзів, які помирали. Про безглуздість деяких смертей. Найчастіше через неуважність і недосвідченість.

Розказували, як на блокпостах під час перевірки виявляли «сєпаров». Як розігрують з ними «хороший-поганий поліцейський» під час отримання інформації. Через це на долю «хорошого поліцейського» випадає велика кількість комічних фронтових історій. Не злих. Наскільки це можливо в умовах війни. Розказували, як стібуться з журналістів, які приїздять до зони АТО. Кажуть, що серйозні коментарі давали лише кілька перших разів – далі тільки по-доброму розігрували медійників.

Без автомату у відпустці почувають себе неповноцінними. «Коли кілька місяців їси, спиш з автоматом, то без нього вже якось незручно все. Їхав потягом і почував себе якимось безпорадним. Раптом хтось нападе – як же я себе захищу?»

Що робитимуть після війни – не знають. Адже працювати за фахом (бухгалтер, історик, політолог), сидячи в офісі, точно не зможуть – не цікаво. Кажуть, що й зараз вже не розуміють цього нашого мирного життя. «Приїздиш сюди на кілька днів, і вже аж тягне на фронт. Більшість, хто повертається із відпусток, кажуть, що повернулись додому». Але нікому не докоряють за те, що продовжуємо жити мирним життям. Хоча трохи докоряють тим, хто пішов у батальйони зі словами «да я с ножом на танк пойду», а на передову йти боїться.

Один сьогодні побачить доньку, яку не бачив вже три місяці. другий – зустрінеться з дівчиною. Третій розказує, що знайшов собі дівчину на фронті. хоча, інколи й побоюється її, бо вона – снайпер. Каже, що після війни нема куди вертатись, бо «родичі – вата, а місто розбомблять». Може, до своєї дівчини на Західну Україну поїде жити.

Показували на телефоні фото і відео. Перекидали один одному через блютус. Багато сміялися з тих фото і супроводжувальних фронтових історій. Чомусь постійно у своїх розмовах згадують фільм Кубріка «Цельнометаллическая оболочка» й цитують напам’ять, щиро й по-дитячому сміючись.

А тост, який найчастіше вчора лунав: "Віва ля хунта!"

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати