Тут і зараз
Виходжу з дому утеплений, хмари, холодно, але пробивається блакить. Мама каже по телефону, що в них у Дніпрі так само є надія на сонце. Це добре.
На проспекті зустрічаю понурого чолов’ягу з гострим носом і червоними очима, і ходою, і видом схожого на схудлого пінгвіна. Між кіосками ближче до метро стоїть зосереджений хлопчик з пластиковим відерцем в одній руці і повідком у другій. На повідку – дебелий чорний пес, трохи менший за хлопчика. Назустріч прямують два підлітки, котрі поглинають чіпси з несамовито звірячими фізіономіями. Дивлюся за звичкою направо: там недавно взялися добудовувати висотку, що стирчала за парканом добрих 10 років, світячи з даху велетенським позолоченим кубом. Перше, що зробили нові господарі – прибрали цей скарб Аладіна до дідька. Думаю, що неважливо, добудують нарешті чи ні. Головне зло вже подолано.
У вагоні стоїть солодкий квітковий запах. На протилежній лавці з букетом фіолетово-білих гвоздик їде жінка з виразом обличчя, схожим на радянський плакат «Родина-мать зовет». Вона виходить на площі Тараса Шевченка, а запах лишається, що дуже дивно, оскільки ні в кого у вагоні квітів нема, а гвоздики так не пахнуть.
На Майдані вчаться робити корони й повітряних зміїв, грає меланхолічне фортепіано в записі біля інсталяції на честь героїв Другої світової і танцюють кришнаїти. Один з них намагається продати мені священну літературу. У відповідь розповідаю про український кришнаїзм 1990-х. Він явно вражений. Бажаю йому на прощання гарного народження в наступному житті.
Вдома у комп’ютері – Фейсбук, на канапі – кіт, через вікно – клени й хмари.
Кожний день є дорогоцінним.
Будні – це подарунок.
В наступному житті буде ще краще.
