У пошуках запитань
Book Forum – чудова можливість підживитися новими ідеями. Цьогорічний фестиваль надав для цього стільки можливостей, що в якийсь момент хотілося мати time-turner, щоб можна було відвідати кілька заходів одночасно. Відомостей багато, але наведу кілька штрихів-ідей, які особливо зачепили й спонукали до появи запитань. А це саме те, зізнаюся, що я часто шукаю. Крім того, Book Forum – це ще й можливість наповнитися емоційно (та про це – наприкінці).
З філософських. На одній з подій Оля Гнатюк розповіла про дослідження інтерпретації подій. Основою стала історія про те, як група євреїв протягом 14 місяців переховувалися в каналізації Львова. Дослідниця наводила кілька інтерпретацій, про суть яких свідчать самі назви: «У темряві», «Світ у темряві», і, власне, текст Олі Гнатюк «Світло у темряві». Авторка розповідає, що, аналізуючи тексти свідчень загалом, вона помітила таку тенденцію: що далі в часі від того, що сталося, то більше свідчення відповідають схемам, звичним для висвітлення такого типу подій. Зокрема, часом люди домальовують те, чого насправді не було, але воно відповідає типовому вияву певної ситуації.
Ці тези породжують багато запитань, одне з них – наскільки можна вірити свідченням. І не тільки в історичній науці, бо все-таки там свідчень багато і з різних джерел, вони проаналізовані. А як бути з іншими типами свідчень – у соцмережах? Як часто ми піддаємо сумніву їхню істинність?
Із задавнених. На Book Forum було також порушено питання щодо деколонізації. Володимир В’ятрович зазначив, що це наступний крок після декомунізації. Але цей етап ще більш складний. З одного боку, так, постаті Пушкіна, Лермонтова є маркерами російської культури. І справді, можна погодитися з Володимиром В’ятровичем, що все, що зближає нас з Росією, буде використано проти нас. Але для багатьох людей ці імена – частина їх самих. Як потрібно здійснювати це розмежування ідентичностей? Колишній директор Інституту національної пам’яті відповів, що поки що не має відповіді. Чи буде її мати наступне керівництво інституції? Адже національна пам’ять й ідентичність тісно пов’язані.
І цікаво, чи є в стратегії відновлення національної пам’яті пункт щодо залучення наших союзників з інших держав – які так чи інакше пов’язані з україністикою. Зокрема, під час дискусії про книгу французького історика Данієля Бовуа було з’ясовано, що насправді у Франції є вчені, для яких цікава саме Україна. Наприклад, французький історик, професор Вищої школи соціальних наук, дослідник в Інституті соціальної історії Ален Безансон ще 2004 року зазначав: «Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації – давній дефіцит еліти і ретельно культивовані Росією розбрати усередині українського народу». Чи буде цей спадок інтегрований у наш дискурс?
З книжково-стратегічних. Вразили дані, наведені Інститутом книги, що в Україні лише трохи більше 200 книгарень. Тож у той час, як у Німеччині 1 книгарня на 15 тисяч осіб (у фінів – на 7 тисяч), у нас 1 книгарня на 200 тисяч українців. Не дивно, що рівень читання книг падає... І, до слова, як ставитися до цих даних? Чи спостерігаємо ми тенденцію, що інформаційна функція книг заміщується телебаченням і соцмережами, а розважальна – фільмами, іграми... Але, очевидно, що книга не зводиться тільки до цих функцій, і повністю навіть у цих сферах її замінити не можна. Можливо, потрібно переосмислювати роль книги в нових умовах? Заглиблюватися ще глибше – знаходити унікальність книги й посилювати її?
З емоційних. І хоч раціонально розумієш, що кількість викликів вражає, та все одно на Book Forum відчуваєш себе щасливим. Прогулюючись містом, можна побачити багатьох українських письменників, безліч людей з пакетами, що сповнені книжковими новинками, а під час самого фестивалю можна знайти однодумців, з якими обговорити книги. Напевно, Book Forum – це подія, коли книголюб поповнює свої запаси оптимізму.
Для мене окремим важливим моментом було спілкування з читачами газети «День». Приємно, що більшість з них – це давні друзі видання, які передплачують газету, мають всі книжки. Дехто навіть передоплатив нову й прийшов до стенду з уже навівпрочитаною книгою; до стенду прийшла й пані, яка тепер живе в Австралії, але й в Мельбурні читає «День» в інтернеті. Були й дуже зворушливі моменти, наприклад, один чоловік розповів, що почав читати газету «День», коли на першій шпальті побачив свого побратима...
Дуже важливо мати можливість поговорити з тими, заради кого працюєш. А ще це можливість почути різні погляди. Для більшості «День» – це знання, які дають змогу відійти від УРСР, позбавитися меншовартості, це постійний зв’язок зі світовим, європейським контекстом. Важливим для читачів є державотворчі ідеї «Дня». Один з читачів, наприклад, поділився враженнями з минулої презентації, коли він спостерігав за тим, як депутати в залі розуміли, що не дотягують до рівня Павла Скоропадського. Деякі читачі називають «День» порятунком від інстаграмної культури й поверховості.
Однією з емоційних кульмінацій Book Forum стала презентація книги «Дня вдячності». Передусім, завдяки тій кількості тепла, розуміння, яка відчувалася з боку тих, хто прийшов на подію. «Тримайтеся», – ці слова запам’ятаю надовго.
А ще й тому, що для мене це була нетипова презентація. Я мала честь сказати кілька слів про новинку «Дня». Звичне хвилювання перед виступом посилювала й відповідальність – бо планка, задана виступами головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, упорядника й редактора рубрики «Історія і Я» Ігоря Сюндюкова, авторів книги була дуже високою. Утім, в якийсь момент вдячність і прагнення поділитися значенням книги все-таки внутрішньо перемогли, й вдалося поділитися думками, поборовши ніяковіння.
Таким, сповненим хвилювань і роздумів, був для мене 26 Book Forum.
Марія ЧАДЮК, «День»
