Убити дракона: свідчення городян Вільного міста
На днях прозвучала новина, поза професійною спільнотою малопомітна. До довгого списку фахово-впливової премії імені Ришарда Капусцінського (вручається найкращому художньому репортажу) увійшла книжка «Убити дракона» Катаржини Квятковської-Москалевич. І хто б нам тут Гекуба, і хто б ми там Гекубі? Але це таки важливо. Бо повна назва книжки Квятковської звучить так: «Убити дракона. Українські революції». І це збірник нарисів і репортажів (від інавгурації Ющенка до початку війни) від польської журналістки, котра працювала в ті часи в Україні. Кажуть, то є «політичний трилер без політиків».
Цієї весни «Дракон» Квятковської, обіцяли, з’явиться й українською мовою – в перекладі Андрія Бондаря і за сприяння УКУ. В грудні відбулася препрезентація майбутньої книжки у Львові. Авторка чи в не кожному публічному виступі так чи інакше акцентувала: «Коли я почала писати книгу про українські революції, я намагалася відсторонитися від того, що я полька, адже люди мені розповідали свої історії не так, як би вони розповідали їх українським журналістам. Я не хотіла розуміти Україну з польської точки зору». Але саме навколо тих активностей прозвучало: ми отримали текст із думкою незаангажованого спостерігача про події, які самі ще відсторонено не рефлексуємо. (Хіба що в поезії, додам, але яке тут відсторонення може бути?). Нам нарешті розкажуть щось важливе про нас.
Є в тому певна оптимістична логіка. Я повірю, що на сході зараз воює наш Ремарк, коли переконаюся – на Майдані(/ах) стояв наш Джон Рід. Хоч не десять буремних днів це зайняло, а десять років… Оптимістично для літератури, не для історії.
Книжка Квятковської – розповідь, без екзальтацій і есхатологічних екстазів. Така собі п’ятиповерхова Україна (і дослівно, зокрема: наші обдерті «хрущовки» досі вражають уяву іноземців) – скупо прописана. Хіба що захоплюється Квятковська інколи двозначними алегоріями. От її герой зветься Богданом Хмельницький – і починається «Дракон» із блукань Богдана Хмельницького вулицею маршала Жукова. Вкрай вульгарно. А описуючи тортури і страту невинних людей, де-ні-де скупий журналізм збивається на житіє святих. Але причини того пояснювати не треба – все людське, занадто людське.
Власне, і книжка-то сама про те занадто людське. Близько тринадцяти людських історій – переважно з тих, кого називають «прості люди». У дуже непростих обставинах.
Боксер, якого заарештували за сфальсифікованими звинуваченнями відразу після інавгурації Ющенка. Злочин, що його чоловікові інкримінували, стався просто під час Помаранчевого майдану, на якому він був. Але ж пригода була у Фастові. Ці дрібниці нікого не цікавлять: молода людина провела за ґратами чотири з половиною роки, звідки спромоглася вийти тільки завдяки тому, що сам за цей час успів стати вправний правником. Корінна киянка, у котрої брати-при-владі «віджали» квартиру у престижному старому районі. Одеський бізнесмен, у якого так само намагалися «віджати» завод. Зґвалтована і убита дівчина, чиї кати були засудженні. Зґвалтована і убита дівчина, чиї кати уникли покарання. Родина ВІЛ-інфікованих проституток-наркоманок в очікуванні Євро-2012. Модний політтехнолог, котрому все одно на кого працювати, бо головним є результат – а він в якості своєї роботи певний. Інтернет-троль середньої ланки, котрий після ночі на Майдані, сумлінно виконує свою роботу з дискримінації «жидобандерівців». Кримські «професійні росіяни». Київські журналісти, які ще в січні 2014-го транслюють викривлені новини, і ті, які відмовляються це робити. ІТ’шник зі Слов’янська. Луганський патологоанатом. Миколаївська вихователька дитячого будинку.
Серед цих людей є чимало відомих – деякі самі розказують свої історії, за деяких говорять їхні близькі (ясно чому): Володимир Очківський, Ірина Крашкова, брати Наєми, Ірина Довгань, Володимир Немировський, Оксана Макар, Юрій Дяковський, Юрій Поправка і Володимир Рибак. І ці історії теж далекі від ладних «медійних картинок».
Початок сюжету для Квятковської – це спогад про нього. Вона завжди «робить припуск» на аберації пам’яті. До викривлень пам’яті свідків, що нізащо не уникнути навіть у найсумліннішій роботі репортажиста, авторка «Дракона» свідомо додає ще один компонент: багатоголосся. І-от в історії зґвалтованої і убитої дівчини з Миколаєва заговорять всі: батьки, вихователі, убивці, ґвалтівники, жертва, слідчі. Оте ж, що звуть морально-етичними висновками, нам, читачам, треба робити самотужки. І легко, повірте, не буде.
Найсильніші нариси книжки – про розстріл Майдану у лютому і про одеське Куликове поле у травні. Вони так і побудовані: поліфонія свідчень, граничне багатоголосся. І не здригнутися б внутрішньо, коли події 18-20 лютого завершує монолог «беркутівця». А одеські – свідчення вдови згорілого у Будинку профспілок «руського».
Всі ці історії тривають від грудня 2004-го до серпня 2014-го, вони всі йдуть під гаслом «нас обманули!», вони всі ведуться в регістрі від розчарування до безсилої ярості, котра от-от має вибухнути, але ні, не стається. Це не #зрада. Це відчайдушний перелік втрачених можливостей. Коли все глибшає прірва між державою і суспільством. «Колись тут була держава, а тепер – невідомо що», – кричить одна з героїнь Квятковської, і в принципі неважливо «сепарка» вона чи «патріотка», «східнячка» чи «західнячка» (хоча ярликів таких в «Драконі» вистачає, це теж занадто людське, без нього ніяк).
Книжку складають непрості людські історії, але вони за суттю не біографії навіть. Це історії саме громадян. Тому і звучать десь так, як стародавні міфи по гнів богів – людина проти сили, якої вона не здатна ані повністю підкоритися, ані чинити повноправний супротив, бо ж «навчилися послуху та смирення в контакті з державними інституціями». Всі трагедії, які «Дракон» фіксує, є наслідком – це головне послання книжки. Не покаранням навіть, а цілком правомочним результатом того, як десять років поспіль кожна людина в цій державі відмовлялася від обов’язків бути громадянином.
Біографія відсутньої держави через поламані долі її цілком реальних громадян. Щоб от-от і виникло остаточне питання: «Але куди тікати, якщо всюди Україна?».
Е ні, це не пиха стороннього спостерігача. То тут, то там крізь короткі фрази Квятковської проривається жах і паніка. Боюся, десь такого сценарію і таких же бід вона свідома у своїх країні. Тотальної розплати за зняті з себе зобов’язання.
Самі можете здогнатися, наскільки непросто цю книжку читати.
Завжди наголошувала собі на цінності прямого висловлювання (чим репортажистика, зокрема, і є). Живий голос наближає нас до того, хто говорить. Тоді між нами – мінімальна дистанція, бо інакше не почуєш. Аж тут раптом усвідомила: вухо – орган пасивний. Якщо, скажімо, з оком порівнювати. Ми здебільшого можемо обирати, що побачимо, але рідко можемо контролювати те, що почуємо. Підглядати – акт вольовий, підслуховувати – мимовільний.
Тож свідчення – таки штука гранично авторитарна щодо читача. Вона має свої багатющі ресурси нав’язати нам свою думку. Ще й зробити це непомітно. Читаючи репортажну прозу, ми добровільно вступаємо в «поля» автентичності (Квятковська говорить правду, вона надійний свідок, немає в тому сумнівів). А автоматично натомість потрапляємо в «поля» істинності (Квятковській ми мусимо вірити отож?). «Я й не прошу мені вірити. Не розумію людей, які трактують текст як істину» (це ще одна цитата з інтерв’ю мудрої авторки).
У «Дракона» в премії Капусцінського є дев’ять суперників поки що. Українські біди читачам люто набридли, і польським читачам теж. Шанс на перемогу у книжки Квятковської є дуже незначним. Трішки більший – на те, що її уважно прочитають. Наші «десять років, які потрясли світ»? – Можливо.
