Угода між ліками та отрутою
20 серпня - 82 роки від дня народження Тараса Мельничука
1993-ій рік. Івано-Франківськ. Старе приміщення обласної філармонії. Зустріч із поетом Тарасом Мельничуком, який отримав Шевченківську премію за свої вірші. Таки перша половина дев’яностих була дивовижним вибухом найновішої української літератури, відкриттям прихованого по закутках, величезним інтересом до так званих «білих плям». Здавалося, національний організм, вилікуваний чудодійною датою-24 серпня- встає на повен ріст, із легкістю юнки, пробудженої від летаргіки, здирає із себе коростяний наліт…
Але повертаюся до зустрічі. Тарасове ім’я в очах молодих поетів, до яких тоді належав і я, було повите містичним ореолом, замішаним на енергетиці таланту, покарі за свій талант і лицарстві.
Зал був набитий людьми. Здається, ще і стояли. (Що з нами трапилося за всі ці роки? Література не винна у наших розчаруваннях…)
Тарас вийшов. Був якимось апатичним, неначе байдужим до всього, що цілком не в’язалося із його образом в уяві літературних неофітів. Назрівала ніякова заминка. Потім на сцені залишився, здається, лише Іван Малкович, що був модератором, а Тарас вийшов кудись за куліси…
Повернувся через кілька хвилин іншою людиною! Балакучий, навіть дотепний, сповнений дивовижного оптимізму. Я тоді ще не знав, що означає наркологічний вислів «синдром Єсєніна»... Нарешті переважна більшість здогадалися, що Тарасу треба випити, щоб він був готовим до публічного виступу.
– Ось вона, плата і ціна за вірність Літературі у страшних умовах –подумав я тоді – Література забирає свою данину, як кровожерна Пані.
Потім познайомився з Тарасом Мельничуком особисто. Належачи до літгурту «Нова дегенерація», я жив поезією. Одного разу, під час якогось богемного застілля, аж у м. Коломиї, де проживав Тарас Мельничук, я насмілився підійти до нього:
– Пане Тарасе, моїх віршів не розуміють... кажуть, що дуже складно…
Він підняв на мене очі:
– Дай погортаю твої вірші…
Я застиг з переляку. Він на кілька хвилин, може на десять, цілковито заглибився у мою поезію у збірці «Нової дегенерації», а потім сказав вікопомне:
– Це поезія. Пиши. «Простота хуже воровства»
Для мене тоді ця фраза, виронена Поетом, була справжнім бальзамом на душу! Тарас підтвердив, що можу писати далі! Здається, саме під час того богемного застілля у майстерні художника, я подарував Тарасу Мельничуку свій єдиний чорний берет, щоб йому не було холодно в голову осінніми вечорами…
А у той час угода між ліками і отрутою у душі та тілі Поета міцніла на користь отрути… Вогняна стихія його душі, що не корилася казенним приписам і регламенту для пересічностей, ще замолоду втрапила до царства напівтрупів. Тому пішов з університету, знову відновився, шукав себе повсюду, по-справжньому знаходячи лише в поезії. Незрідка вірші Тараса сповнені спротивом, де передано тонке трагедійне тремтіння заплаченої ціни за такі вірші :
«(Росія ― Кучино) ⁄ немає сховища ⁄⁄ туману повен ліс ⁄ липучого ⁄
Росія Кучино ⁄ не мучте нас ⁄ йде божевільний гін коліс ⁄ везуть на смерть заручених»
Його власне життя було повне суперечливих вражень, стихійних поривів, зустрічей і прощань, безстрашності і повної непридатності для кабінетного життя офіційного поета. Писав вірші, не добираючи слів, а стихійно, рвучко,байдуже до друку і почестей. Саме життя, вільне від будь-якої кон’юнктури, водило його рукою , мовби саме тривання Тараса Мельничука було протистоянням совковій застиглості із її повзучим потягом до смерті.
У 1972 році сів у Пермські табори. Потім знову за інспірованими звинуваченнями .Радянська влада тріщала по швах, але у поетовому серці вже було забагато отрути. ЇЇ він міг укоськувати лише спиртним. Бо легкі, як чудодійні і чудотворні метелики, його вірші не мали моці протистояти системі…
Найтонші відчуття руху молекул і атомів полями власної крові і полями світу, тонкі метаморфози і катастрофи навіть в ідилійних ландшафтах, і водночас проростання із тих катастроф нових зерен, які розпочинають новий колообіг великого цвітіння:
Лист зійшов над ⁄ головою ⁄ жовтий ⁄ ніч реготиться медом ⁄
крізь серце навиліт ⁄⁄ а вранці сад ⁄ підняв бджолу ⁄ на вила.
Останні роки життя поет був навіть не втомленим, а спустошеним. Ще приходили вірші , під час писання яких і жив по-справжньому. У нього був спаленим стравохід. Вже не міг їсти. Помирав у Коломиї в лікарні, під опікою найближчих друзів, зокрема художника Василя Андрушка, у якого жив у майстерні деякий час…
Союз між ліками і отрутою доходив кінця, безнадійно перехилившись у бік отрути. В кінці березня Сонце української поезії закотилося за небокрай…
Сподіваюся, що мельничуківське сонце безслідно не згоріло - і колись знову поселиться у чиюсь юну душу.
