Україна: loading
Я народився наприкінці 1987-го, всього за 4 роки до падіння Совєтського Союзу, тому належу до покоління, яке виросло й сформувало свої погляди вже в незалежній Україні. У дитинстві ми бачили економічну й соціальну руїну колишньої імперії, заводи розвалювалися й зяяли пусткою, автобуси й поїзди старіли, ставали незручними й часто ламалися, від алюмінієвого посуду у дитячому садку залишався металевий присмак у роті. Все навколо нас було совєтське – і ми його щиро ненавиділи.
Можливо, старше покоління, яке ще застало роки совєтського застою, могло згадувати про обов’язкове робоче місце, безплатну медицину чи соціальні стандарти; ми ж, діти зламу історичних епох, бачили тільки економічний крах, порожні полиці в магазинах, мутацію чиновників у корупціонерів і злодіїв при владі. З іншого ж боку, все, що проникало до нас із Заходу – одяг, автомобілі, фільми й музика, навіть жувальні ґумки з кольоровими наклейками ‒ було якіснішим, цікавішим і сучаснішим. Одне слово, альтернативи у нас не було – і ми виросли проєвропейськими.
Це моє покоління стало двигуном обидвох революцій – і Помаранчевої 2004-го, і Євромайдану 2013-го рр. Чому? По-перше, ми вже не боялися, адже не росли в атмосфері тоталітарного страху. По-друге, ми любили свою країну, але зневажали державу. Тобто ми були патріотами, цікавилися й шанували українські історію й культуру, нам подобалася природа в Україні, ми вважали наш народ гідним кращого життя, ми щиро співали національний гімн під час футбольних матчів і носили жовто-блакитну символіку.
Але сам бюрократичний апарат, який і є державою, усіх цих товстопузих комуністів, які після розпаду СРСР перефарбувалися в демократів і продовжили бути владою, колишніх директорів заводів, які розкрали майно і стали новими босами життя, продажних міліціонерів, вимагання хабарів за довідки, ‒ цього постсовєтського бюрократичного монстра, жахливішого за замок Кафки, ми щиро ненавиділи. Тому й виходили на площі своїх міст, їхали на Майдан у Києві – бо не боялися і хотіли змінити свою державу.
Після перемоги революції 2004-го року я тріумфував. Здавалося, всі перспективи життя відкриваються перед моєю країною. Але минула інаугурація «народного» президента, потім минули «сто днів нової влади», збігли місяці, спливли роки, але кардинально нічого не змінювалося. Майже через 10 років ми знову вийшли на революцію – Євромайдан, і ось уже три роки після неї минуло, але життя також не стало прекрасним в одну мить.
Якщо б мене запитали про стан України конкретно сьогодні, то я б усе розкритикував – і повільні реформи, і відсутність патріотичних некорумпованих еліт, уряд і владу на місцях. Та можна плюватися і розводити наш віковічний «плач Ярославни», а можна й подивитися на ситуацію в довшій перспективі, побачити тенденції, напрям руху. І власне така точка зору дає приводи для оптимізму. Я пам’ятаю початок 90-х, я живу в українському місті Ужгороді в 2017 році – і бачу, як багато змінилося за ці роки. Як далеко вперед ми пройшли.
Після краху СРСР у нас не було сучасних молодих і освічених еліт у центральній владі й місцевому самоврядуванні. У нас були патріоти, які виросли в СРСР, ніде в світі не бували, тож банально й не знали, як правильно проводити реформи, як будувати вільний ринок і конкуренцію. Сьогодні паростки таких еліт нарешті з’явилися, і ми маємо все більше молодих людей з чистою репутацією і європейськими дипломами.
Якщо порівняти наші міста сьогодні й на початку 90-х, то видно разючу різницю – поступово змінилася інфраструктура, поволі почали з’являтися пандуси для неповносправних, а на вулицях ви бачите людей, що можуть відповісти вам англійською, німецькою чи французькою мовою. Так, наші реформи повільні, і після наших революцій життя не покращується на наступний день. Ми не стали «азійським тигром» й не здійснили економічне диво за лічені роки. Але якщо поглянути на довшу перспективу, то таки видно, що повільно, але цілеспрямовано ми рухаємося вперед.
Ці роки були часом, коли саме поняття «Україна» наповнювалося сенсом – щось схоже до того, як маленькі квадратики показують, що наш комп’ютер завантажується, loading. І найбільшим приводом для оптимізму в майбутньому є факт, що українці нарешті усвідомили: аби комп’ютер краще працював, треба міняти не монітор, а процесор. Треба змінюватися самим – і хай повільно, але все ж вперто й щодня ми це робимо.
