Україна в центрі давньої битви
Що означає вимога КПРФ визнати «ЛДНР». Повернення Порошенка в Україну та річниця повернення Навального до Росії. Рябков на Валдаї про «чергову обманку» Заходу. Давня суперечка про те, хто сильніший — демократія чи диктатура тепер про долю України.
Рік тому лідер російської опозиції Олексій Навальний повернувся до Росії й одразу опинився у в’язниці формально за кримінальною, а насправді на 100% політичною справою. Відтоді сидить, і сидітиме, доки у владі Путін. Так влаштована сучасна Росія.
Рік потому лідер української опозиції Петро Порошенко повернувся в Україну та негайно був запрошений до суду формально за кримінальною, а насправді на 100% політичною справою. Суддя залишив Порошенка на волі, і вірогідність того, що він опиниться за гратами, близька до нуля. Так влаштована сучасна Україна.
Україна зовсім не Росія. Український президент не зможе стати диктатором, навіть якщо дуже захоче. Навіть якщо в його руках опиниться парламентська більшість.
Історична суперечка про те, що ефективніше — демократія чи диктатура — точиться багато віків. У кінці 80-х років багатьом здавалося, що суперечка завершена, і ліберальна демократія перемогла остаточно. «Кінець історії», «остання людина» — і ось це все від Френсіса Фукуями досить швидко виявилося помилкою, або, в усякому разі, передчасним висновком. У диктаторських, автократичних та інших недемократичних державах живе сьогодні 70, а то і 80 відсотків людства, причому, ціла низка недемократичних держав, таких як Сінгапур або Китай, показують свою ефективність і здатність до бурхливого розвитку.
Україна сьогодні стала територією запеклого протистояння між найагресивнішою диктатурою на планеті — путінською Росією — та всім співтовариством країн ліберальної демократії.
Шансів виграти в цьому протистоянні без прямого військового вторгнення у Путіна немає ніяких, а військове вторгнення очевидно призведе до дуже великого кровопролиття в центрі Європи, до неприйнятних утрат російської армії та до нищівних для російської економіки санкцій. Російський телевізор продовжує годувати свою паству казками про блискавичну перемогу російських військ, мабуть, перебуваючи в полоні солодких спогадів про свої «перемоги» 2014—2015 років. Навіть такий зазвичай розсудливий експерт як генерал-лейтенант Бужинський, в ефірі «60 хвилин» поніс улесливу ахінею про розгром української армії за 3-4 дні та про неможливість опору українців.
Є очевидна підозра, що генерал Бужинський валяє дурня, оскільки він не може не знати про той масштаб військової та військово-технічної допомоги Україні, яку їй надають країни НАТО. Туреччина вже поставила Україні безпілотні авіаційні комплекси Bayraktar ТВ2. США планують озброїти українців переносними зенітно-ракетними комплексами Stinger. Великобританія відправляє в Україну велику партію одноразових протитанкових гранатометів NLAW. Військово-технічну допомогу Україні вже надають Франція, Польща, Литва, Канада, Естонія, Чехія, Болгарія та Румунія.
Безумовно, навіть із урахуванням допомоги країн НАТО російська армія все одно сильніша, передусім за рахунок ВКС, але це буде не легка перемога за декілька днів. Російське вторгнення зіткнеться із запеклим опором не лише української армії, але й народу, і жодних шансів домогтися остаточної перемоги у Путіна в цій війні не буде. Радянському Союзові за всієї його військової та репресивної потужності було потрібно не менше одинадцяти післявоєнних років (1945—1956), щоб задушити український опір. Жодних шансів повторити цей «подвиг» у Путіна немає, оскільки його режим упаде, швидше за все, в перший же рік після вторгнення, не витримавши санкцій, повної міжнародної ізоляції та громадянських протестів у тому числі «глибинного народу», невдоволеного потоком «вантажів 200» та різким зниженням рівня життя.
Із невоєнних відповідей Путіна на відмову США та НАТО підписувати акт про капітуляцію найчастіше називали визнання «ДНР» і «ЛНР». Але останніми днями надійшла інформація, що робить цю версію вкрай маловірогідною. Річ у тому, що в Державній думі з’явився «документ», що закликає Путіна визнати терористичні анклави Донецька. Але серед авторів цього папірця не виявилося жодного єдинороса, а всі поспіль — представники КПРФ. А це, швидше за все, означає, що ця ініціатива з адміністрацією президента не погоджена, тобто може не вийти за межі будівлі на Охотному ряді.
Паузу, що утворилася, Росія та Захід заповнюють по-різному. Очільники зовнішньополітичних відомств США та ФРН Ентоні Блінкен і Анналена Бербок застосували човникову дипломатію, зустрічаючись по черзі — то з Кулебою, то з Лавровим.
Головний антигерой минулого тижня Рябков-»збирай манатки», виступаючи на Валдайському форумі, на думку експертів, нібито заспокоїв нерви міжнародної громадськості, дещо збурені російськими загрозами ядерної війни. Колишній заступник міністра фінансів, а нині опозиційний аналітик Сергій Алексашенко навіть побачив у Рябкова «голубині мотиви». Рябков, справді, спочатку завірив, що Росія не буде нападати на Україну, а потім видав яструбиний клекіт про те, що Росія не потерпить «чергової обманки» Заходу у вигляді мораторію на вступ України до НАТО. Щоб урятувати планету від Апокаліпсису, США на вимогу Рябкова повинні видати Росії «остаточний папір» написаний кров’ю президента Байдена, що Україна ніколи, тобто, до кінця часів не буде прийнята в НАТО.
Байден цілком справедливо зауважив, що Путін сам не знає, що він робитиме, отримавши у відповідь відмову на свої пропозиції. У цій ситуації всілякі перемовини з путінськими дипломатами не мають жодного сенсу.
Канцлер Німеччини Олаф Шольц вирішив перейти на близьку Путіну мову «Брата-2» і закликав Росію «визнати, що сила — в правді».
В історичній битві демократій і диктатур у тих і інших є свої переваги. На боці диктатур швидкість рішень, що ухвалюються, можливість мобілізувати всі ресурси, не відволікаючись на внутрішню тяганину з опозицією.
Головна перевага ліберальних демократій — привабливість свободи та довіри, що є головними атрибутами й умовами існування цієї форми держав. Недарма в НАТО стоїть черга з охочих вступити. Черги з охочих вступити в ОДКБ не спостерігається. І якщо в України у спільниках увесь вільний світ, тобто три десятки країн, то у Путіна спільник один — Лукашенко. Та і той неодмінно зрадить при першій слушній нагоді.
