Українська громадянська держава
«Моя хата скраю – перший ворога зустрічаю!»
У своєму збірнику тисячі цікавих фактів і загадок з історії України історик Тарас Чухліб цитує дійсно цікаве джерело, що характеризує ментальну специфіку прадавніх слов'янських племен. У своєму творі «Стратегікон» візантійський імператор Маврикій (852-602 рр.) так описує склавів і антів, які у давні часи населяли територію України: «Вільні, вони жодним чином не схильні ані ставати рабами, ані підкорятися, особливо в своїй землі… Їх багато і вони витривалі… Живуть серед лісів, річок, боліт і важких для переходу озер… Загалом вони віроломні й ненадійні в договорах, поступаються швидше перед страхом, ніж перед дарунками. Оскільки ж серед них панують різні думки, вони або не приходять до згоди, або якщо навіть і погоджуються, то інші негайно порушують вирішене, оскільки всі думають протилежно і жоден не хоче поступатись іншому… Оскільки у них багато вождів і вони не мирять один з одним, незайве декого з них прибрати до рук…»
Поза сумнівами вгадується в цій характеристиці український ментальний характер. Наша специфічна тяга до смислового перфекціонізму і громадянського лідерства – така глибинна, що кожний оповідник не раз буде описувати цей феномен з різних боків, виставляючи переважно негативні сторони цієї вдачі.
Так в українській історії ніколи не бракувало охочих скористатись з надлишку тутешніх благ собі на користь, а нашому народу на шкоду. І аби усталити підпорядковану роль українця на своїй землі нам вигадано безліч хизувальних характеристик: «на два українці – три гетьмани», «моя хата скраю, нічого не знаю» тощо. Самодостатність українця винесено за дужки будь-яких рівнянь на українську державність, натомість нав’язувалась стійка самооцінка: цей народ не здатен на самоорганізацію і не схильний до державотворення.
Найвиразніші риси вільнодумства і свободолюбства перетворено на вади. А щоб було чим займатись у вільний від рабства час українцеві виділяється гастрономічно-прикладний куточок, що згодом формує кордони національної ідентичності: рушники, шаровари й сало. «Працюйте на нас, годуйте і розважайте!» Відтак національна традиція з державотворчої функції перетворюється на розважальну, а ставлення до гуманітарної політики і до сьогодні формується за залишковим принципом.
Проте події року, що минає, повернули позитивний баланс в національну систему цінностей. Новий типаж українця розсунув вузькі кордони свого закутка, вдихнувши життя в занедбані егрегори минулого, заклав на майбутнє образи нових героїв. Відтепер особиста жертовність заради вищої мети, здатність до громадянської самоорганізації і мислення цінностями власної держави стають опроявленими кордонами «українського світу».
З застиглої маси совєтів пробивається новий громадянин, котрому огидний «русский мир» і тісно в «європейських стандартах». Він має волю жити у власній системі координат. З кожним його проривом постає сходинка в невідому, але вже омріяну Україну. Це творення в режимі онлайн.
Звісно провладний паразитизм робить все для того, аби привласнити собі заслуги громадянських ініціатив, загальмувати і замулити цю активність, залишитись керманичами новітньої держави. Але «вони» і нова Україна – речі несумісні. Адже керманичем майбутньої системи влади має стати самоорганізована громада.
Якщо Майдан став яскравим виразником пасіонарної меншості, то війна з Росією – виводить на перший план феномен громадянського обов’язку. «Державозобовяз’аний» громадянин стає окремим інститутом влади, адже часто бере на себе системні функції державного апарату, що має постати з його індивідуальних зусиль.
Так на руїнах постколоніального суспільства має шанс постати українська громадянська нація, а з кризи державництва – нова модель устрою – українська громадянська держава.
З «ікони» наїженого українця рветься в бій модерний громадянин, а в «трьох гетьманах» вгадується майбутній соціальний капітал України, де кожен громадянин є самодостатнім інститутом, мірилом і метою законів, суб’єктом світової геополітики. Потік української думи як самоціль, естетизація форм суспільного життя і внутрішня залежність українця від краси і гармонії в міжлюдських стосунках засвідчить провідну роль України в галузі гуманітарного оновлення світу.
Час народжувати нові приказки, або ламати стереотипи минулого часу: «моя хата скраю – перший ворога зустрічаю!».
