Українське покликання церков
Усі церкви після Майдану мають великий кредит довіри. Якщо, звичайно, довіра до Церкви коливається близько до рекордних 68%, то сьогодні вона досягла фантастичних 80%. Все це відбулося за рахунок тих церков, які були на Майдані, які здійснили подвиг Михайлівського собору, які витримали шалений тиск попередньої влади, закликали до миру, а не до покори будь-якій владі. Цей кредит довіри можна легко втратити, якщо сьогодні проявити пасивність. Але що робити далі?
Найперше — необхідно продовжити ту діяльність із формування національної ідеї для України, яку церкви ведуть із 1 грудня 2011 року. Тоді, в передчутті майбутньої суспільної кризи, три церкви — УПЦ МП, УПЦ КП та УГКЦ створили спільну відозву. Цей спільний документ містив пропозицію покласти в основу національної ідеї три простих європейських принципи: 1) правова держава; 2) захист прав та гідності кожної особистості; 3) суспільна солідарність. Ці три вимоги утворили ідейну основу Майдану разом із прагненням до справедливості, миру і правди. Це була революція солідарності, це була революція гідності, це була революція з вимогою розбудови правової держави. Тобто ідеї церков були підхоплені під час Майдану, хоча 2011 року не було жодних надій на зміни. Важливо, що на відміну від 2004 року, менше значення мав соціальний протест, і це була саме ідейна, духовна, антропологічна революція. Відповідно, нація, яка наново народжувалася, багато в чому відповідала саме баченню церков, закладеному у відозві від 1 грудня 2011 року, а сама жива діяльність церков на Майдані творила спільний простір комунікацїі, який об’єднував тих, кого ніколи не об’єднала б політика — лібералів і націоналістів, постмодерністів і традиціоналістів, атеїстів та віруючих. Сьогодні потрібно продовжити справу формування національної ідеї.
Вимогу правової держави необхідно доповнити вимогою соціальної справедливості. Адже Біблія закликає не лише дотримуватись закону, а й «захищати сироту і вдовицю». Треба радикально вирішувати болісні проблеми із сиротами шляхом усиновлення кожного з них, у чому християни мають узяти ще більшу участь. Але як визначити тих людей, які потребують соціального захисту? Дуже просто: поставити себе на місце будь-кого іншого, і стане очевидним, хто потребує допомоги суспільства. Головна властивість культурних та цивілізованих суспільств, сформована, до речі, релігією — якраз це і є вмінням поставити себе на місце іншого і приймати суспільно значимі рішення з огляду на особливі потреби ближнього. Вимогу прав кожного як богообразної особистості маємо доповнити вимогою відповідальності влади перед народом. Адже влада в особливий спосіб визначає, чи є благословенним Богом весь народ. Старий Завіт надає численні приклади того, що Бог дивиться не лише на спосіб життя народу, а й на дії влади, еліти, — і тут ми повинні вимагати відповідальності. Вимогу солідарності тих, хто становить соціум сьогодні, доцільно доповнити вимогою солідарності з минулими та прийдешніми поколіннями. Бути солідарним із минулими поколіннями означає пошану до нашої традиції, яка є питомо християнською. Бути солідарним із майбутніми поколіннями означає необхідність культу цінності родини та дитини. Потрібно не засуджувати аборти, а культивувати думку про те, що маленька дитинка у лоні матері є повноцінною особистістю згідно із християнським вченням та сучасним гуманізмом. Ми ж визнаємо людськість за інвалідами, які не мають і не матимуть нашої звичайної розумності. Чому ж у такому ж живому, але маленькому згустку плоті не бачити такого ж людського духу, який стоїть вище за всілякі раціо та сапіенс? Визнання прав майбутніх поколінь означає також турботу про екологічну ситуацію як захист права наших дітей на життя в чистому природному середовищі.
Крім участі у формуванні оновленої національної ідеї, церкви мають звернути особливу увагу на справу національного примирення. 6 червня 2014 року міжконфесійна та міжнародна група «Примирення», до складу якої входять православні, греко-католики, католики й протестанти, заявила про готовність сприяти порозумінню між громадянами України і служити справі загального примирення. Документ «Шлях до майбутнього через примирення» може мати не менше значення, ніж заклик Церков від 1 грудня 2011 року. Від того, наскільки активними будуть церкви у справі національного примирення, безпосередньо залежить їхній майбутній авторитет. Може, наші українські церкви промислом Божим мали таку трагічну історію саме для того, щоб мати досвід примирення і сьогодні пропонувати суспільству рецепти злагоди, випробувані досвідом. Хоч би якими болючими були рани між православними та греко-католиками, але примирення відбулося, і сьогодні добрі відносини УПЦ та УГКЦ витримують усі виклики небувалих провокацій. «Залишити минуле Богові» — ця установка руху примирення є прямим наслідком заклику Христа не мститися, а залишити суд Богові. Дивитися не на минуле — там усі перед усіма винні, — а розглядати сьогоднішню можливість бути братами, сприймати іншого таким, яким він є. Якщо ж хтось не здатен на братні взаємини, то завжди можлива реалізація найдавнішої етики: етики гостинності, етики толерантності, етики взаємного терпіння. Саме церкви мають унікальний досвід єдності різноманітності як у середині кожної церкви, так і в загальнонаціональному вимірі. Консенсуальна єдність, досягнута в Україні на рівні Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, може бути взірцем для всього суспільства. Адже мир — це не досягнення уніфікації, а досягнення єдності різноманітності. Мир, відповідно до християнського розуміння, — то є не просто відсутність війни та розбрату, а справедливий порядок, солідарність і любов. Останні два папи особливо наголошують на тому, що сьогодні мир та справедливий порядок можливі лише силою любові, бо прості відносини солідарності і взаємності вже часто не спрацьовують. Хто має бути джерелом енергії любові для суспільства, як не церкви...
І тут перед нами постає серйозна проблема. Самі церкви повинні бути взірцем дотримання тих принципів, що їх вони пропонують суспільству. Чи є справедливість і захист прав кожного у наших церквах? Ні. Чи викоренено корупцію? Ні. Чи є солідарність і любов до всіх у наших цервах? Ні. Потрібне внутрішнє преображення та внутрішнє примирення, і тоді церкви зможуть бути взірцем для суспільства і позитивно впливати на нього.
Не можна більше просто хвалитися УПЦ, що вона єднає Україну, тому що присутня в усіх регіонах і має найбільше громад. Щоб об’єднувати суспільство, потрібно самим жити єдиним життям помісної церкви, а не бути механічним поєднанням зовсім різних людей. Роз’єднаним православним і протестантам потрібно брати приклад з УГКЦ. Два десятиліття тому вони були «каменем спотикання» і для самих себе, і для всього суспільства, а сьогодні є лідером у змаганні за єдність української різноманітності, лідером у дусі толерантності, відкритості до ближніх, у змаганні за християнську душу України та Європи.
