Університети та політика: Начерк до спогаду
«18–24.09.2020»
Увесь тиждень, поки обговорювали передвиборні посиденьки «Слуг народу» в Університеті Шевченка, так і сяк мусолили знехтувані ними за активної співучасті ректора автономію університету, безпосередню заборону міністерства щодо політичної агітації та політичних заходів у стінах навчальних закладів, нарешті Закон, я прокручував у пам’яті свої університети. Вірніше, як за моєї пам’яті перший урок на тему «Університет і політика» колишньому ректорові Вікторові Скопенку виклав тоді ще початківець, а тепер експрезидент України Леонід Кучма. Лишень через роботу декілька днів було ніколи оформити спогади в мемуар.
Був 1994 рік. Попри те, що Україна робила лише перші невпевнені кроки як незалежна держава, її громадяни вже поголовно стали мільйонерами (у тому сенсі, в якому пізніше Зімбабве та Венесуела повторили і в багато разів перевершили її успіх). Я, на той час студент історичного факультету тоді просто Київського (без Національного) університету імені Тараса Шевченка, робив свої перші кроки в студентській самоврядності рідного вузу. Тому вся розказана нижче історія відбувалася на моїх очах.
Так от, повертаючись до великої політики. На тлі масових протестів українців, невдоволених своїми мільйонами, — все їм було мало, перший президент Леонід Макарович Кравчук наважився на дострокові вибори, мудро вирішивши не чекати, доки виборці перетворяться на мільярдерів. Він був абсолютно впевнений щодо успіху, як типовий представник радянської номенклатури, вихідцем з якої він був у нещодавньому минулому, цілком довірившись адміністративному ресурсу. Для університету цей адміністративний ресурс полягав у тому, що його ректор Віктор Васильович Скопенко, колишній колега Кравчука в ЦК КПУ, активно агітував за чинного президента. І навіть чи то через недосвідченість, чи то через самовпевненість, замішаної на завзятті, дав офіційну рознарядку для вузу, скільки з кожного факультету на підтримку Кравчука зібрати підписів.
На жаль, вибори обернулися так, що його необережність і завзяття мало не стали для Університету фатальними. Тому що вроджені хвороби радянської номенклатури другої половини ХХ сторіччя не лише призвели до руйнації Союзу, але через три роки після його загибелі зіграли проти, на його здивування, Леоніда Макаровича Кравчука, який на той час перефарбувався в українські націоналісти. Як кабінетний працівник і тим більше генерал ідеологічного фронту, Леонід Макарович декілька десятиліть на вершині своєї радянської кар’єри щасливо жив у країні паперових літачків і паперових корабликів. Папери з дорученнями спускалися з ЦК по вертикалі влади вниз, папери зі звітами про виконання рухалися у зворотному напрямку. Ось тільки в пізньому СРСР дуже багато чого лише паперами й обмежувалося. ЦК щось там доручало, щось там, внизу, борючись з дрімотою, проводили, отримуючи в кращому разі нульовий вихлоп. Зате вгору йшов папірець, що проведений захід мав голосний успіх. Але найприкріше для останніх вождів і народу, що слухав їхні обіцянки, — те ж саме коїлося і в економіці.
Опонент Кравчука в боротьбі за президентське крісло (як і він, Леонід, але Данилович) Кучма теж був із колишніх. Ось тільки, на відміну від Кравчука, свою кар’єру він зробив у радянському ВПК (військово-промисловий комплекс). І, якщо в «бумагомарательских» відділах ЦК КПУ на паперові кораблики та літачки дивилися крізь пальці, то за паперові ракетоносії ядерних боєголовок усе керівництво «Південмашу», що підпорядковувався безпосередньо Москві, могли в буквальному розумінні поставити до стінки. Отже, не викликає здивування, що вчорашній червоний директор, який умів, якщо треба, засукати рукави, на виборах розбив ущент учорашнього кадрового партійного апаратника.
Наслідки для Університету не примусили себе чекати. — Якийсь анонімний доброзичливець, певна річ, негайно поділився з новообраним президентом подробицями та документами про підтримку, яку Скопенко надав його опонентові. Отже, ледве всівшись на Банковій, Кучма відразу почав забирати в Університету нещодавно отриману ним у спадок від Вищої партійної школи прекрасну будівлю на Мельникова (тепер Юрія Іллєнка), а Інститут Міжнародних відносин при Університеті, що переїхав туди, — щодо «плюшок» найжирніший університетський шматок — перетворити на окремий, абсолютно самостійний навчальний заклад. І ось тут Віктор Васильович, спробувавши всі вертушки (телефони прямого урядового зв’язку), які за старою цеківською традицією стояли в його кабінеті і які всі разом раптом перестали працювати, як останній засіб пригадав про студентську самоврядність, добре, що Революцію на граніті тоді він ще не встиг забути.
Ось тільки в Студентському парламенті Університету в цей час проходила зміна поколінь. Зірки Революції на граніті якраз випустилися, і їм на зміну тільки-но прийшли ми, що вступили того року, коли Україна здобула незалежність. Звичайно, і в нашому закладі траплялися цікаві персонажі, як от нинішній український Начальник Антарктики Євген Дикий, але щоб підняти студентів на захист ректора, що завинив і, скажу відверто, не шанованого студентами, тут навіть енергії вождя світової революції могло б не вистачити. На щастя, в світлу голову щойно обраного очільника студентської самоврядності КІМВ Геннадія Курочки прийшла рятівна ідея. І на протест проти планів забрати Інститут міжнародних відносин вийшли іноземні студенти. Уявляєте цей протест усіх барв веселки? Ідея була така: вони заплатили за диплом відомого у всьому світі Київського університету і вийшли нагадати Банковій, що, в разі чого, Україні доведеться повернути їм гроші — безцінну на той час валюту.
Не буду стверджувати, що спрацювала лише ця ідея. В усіх в оточенні президента, врешті-решт, були діти, яким потрібно було десь вчитися, але, щоб у Скопенка з’явився шанс домовитися, час нам тоді вдалося потягнути. Загалом, КІМВ ми тоді відстояли, а Віктор Васильович Скопенко, яким би динозавром він не був (нинішньому поколінню тих монстрів вмираючої радянської епохи собі не уявити), зробив із цієї історії належний висновок. Більше він у великих політичних іграх помічений не був. А «автономія університетів» відтоді для нього вже не були порожніми словами. І як місток до нинішніх подій — сьогоднішній ректор Університету Шевченка Леонід Васильович Губерський того ж року пересів із крісла проректора з навчальної роботи Університету в крісло директора КІМВ. Історію цю він знає не з чуток. Ось тільки за 26 років, на жаль, устиг її й отриманий тоді урок забути.
