Уроки Гіллсборо для України
Наприкінці квітня малопоміченою українськими ЗМІ пройшла звістка про завершення довгого, у 27 років (!) слідчого та судового маратону у справі про масову загибель футбольних уболівальників на стадіоні «Гіллсборо» у Шеффілді.
Тоді, 15 квітня 1989 року під час матчу між командами «Ліверпуль» та «Ноттінгем Форест» через погану організацію пропуску людей на стадіон у тісняві загинуло 92 людини, ще троє померли у лікарні, ще один – після чотирьох років перебування у комі. Сотні отримали поранення та травми.
Довгий час стюарди стадіону та поліція, яка, здається, припустилася усіх можливих на той момент помилок, намагалися перекинути вину за цю трагедію на самих потерпілих та на «Ліверпуль» (загинули саме його фани). Свою брудну лепту у цю брехню внесла жовта преса. Газета «The Sun» опублікувала матеріал, в якому стверджувалось, що фани «Ліверпуля» були п’яними, перешкоджали поліції рятувати людей, і навіть знущалися над тілами загиблих.
Члені сімей загиблих та команда усі ці роки боролися за справедливу оцінку події. І нарешті 26 квітня цього року суд присяжних визнав провину поліції, а її колишнього шефа, який відповідав за порядок та безпеку на стадіоні, винуватим у необережному вбивстві.
Кидається в очі паралель з трагедією, що два роки тому сталася у нашому місті. Я зараз свідомо залишаю за дужками зовнішній фактор тодішніх одеських подій. Мене більше цікавлять їх внутрішні наслідки.
Подібно до Гіллсборо, з численних стрімів, документальних кінофільмів та спогадів учасників та свідків подій 2 травня убачається безпорадність, якщо сильніше не сказати, одеської міліції. Основні сили її було кинуто на стадіон, хоча до матчу залишалося ще декілька годин.
Міліцією не було зроблено навіть найменшої спроби зупинити та роззброїти антимайдановців, які не приховували своїх намірів чинити насильство. Ось з такою «речьовкою» вони сунули до центра міста: «Майданутых на кол, чтоб Бандера плакал!». Далі міліція прикривала своїми щитами саме нападників. Очевидно тому, що знали: у футбольних фанів, які з прапорами України збирались на Соборній площі, вогнепалів не було. Проти них можна було захиститися щитами, а ось їх захистити – означало би потрапити під вогонь.
Так само як шеффілдська поліція не пропустила на стадіон медиків і тим самим збільшила число смертних випадків, керівництво одеської пожежної служби зробило все, аби не потрапити вчасно на пожежу, просто ігноруючи відчайдушні заклики людей у вогняній пастці.
І, зрозуміло, паралелі можна провести між бульварною «The Sun» та деякими, переважно закордонними ЗМІ, які пустили по світу слівце «одеська Хатинь».
Якими би гіркими не були підсумки трагедії на «Гіллсборо», вирок суду вселяє віру в те, що верховенство права та торжество справедливості – не пустий звук. Хочеться вірити, що справедливість у справі щодо одеських подій буде встановлено менше, ніж через 27 років. Для цього важливою умовою є об’єднання зусиль громадянського суспільства та держави. І поки перше однозначно випереджає другу.
Одеські журналісти створили групу, яка самостійно здійснила розслідування подій 2 травня. Ними встановлено хронологію та дислокацію подій, виявлено значне число учасників. Між тим офіційне слідство проведено було на дуже низькому рівні, і лише зараз зрушено з мертвої точки. Державним слідчим органам журналістське розслідування простягає руки, в яких – десятки, якщо не сотні встановлених фактів. Їх врахування офіційним слідством і буде відповіддю на питання: чи існує і чи можлива взаємодія громадянського суспільства та державного апарату? Чи, навпаки, він залишається таким же дуже далеким від народу, як приснопам’ятні декабристи.
