Варшава – Париж – Ліон – Гренобль – Ля Салетт. День 1 і ¾
Не знаю, як у вас, а в мене будь-яка подорож збурює емоції. Потреба сну, голод, дискомфорт та інший супровідний баласт негативу нервово майорить на тлі передчуття мандрівки, що наближається та охоплює від голови до п’ят. Ейфорія від споглядання нових горизонтів, інших людей, культури та мови не закінчується, а підігрівається та розпалюється все дужче, бо за ці, ще не два, дні я проїхав та пролетів понад 1000 кілометрів.
Над Львовом вже вечоріло, коли наш багатоколісний лайнер вирушив на всіх парах у напрямку Варшави. Напрочуд оперативно ми дістались митного переходу Рава-Руська, де нас швидко оглянули доброзичливі українські та польські прикордонники, побажали щасливої дороги та забрали закордонні паспорти. Але вечір оперативності не завершувався і за хвилин так з десять нам повернули документи, і наш автобус попрямував на столицю Польщі.
Не можу не згадати одну думу, яка мені тоді думалась: щоб там у поті чола не доводили різноманітні «туристи-професіонали», літератори українсько-закордонні чи космополіти сучасності щодо відсутності ностальгії за Україною, бо «там погана влада, дороги і багато рагулів, а за кордоном гори медово-полунично-пуп’янисто-марципанові», але коли минаєш і залишаєш за спиною такий рідний «садок вишневий коло хати», то щось «йокнути» в одному місці посеред тулуба таки має.
О шостій ранку за польським часом, разом з вірними попутниками – голодом та недосипом, ми вивантажились на автовокзалі «Warszawa Zachodnia». У гучному приміщенні центру вокзалу туди-сюди снували голуби. Так-так, голуби. Вони, мабуть, теж чекали на свій транспорт або пропонували власні послуги з перевезень – до прикладу, пошти «pigeon-express». Це питання лишилося нерозкритим, але спровокувало багацько усмішок.
Згадував я вже про недосипляння, тому лиш додам, що на той час мій марафон «Скажи НІ сну» тривав понад 8 годин. Одразу після ситного сніданку мінеральною водою та залишками хлібо-булочного провіанту ми вирушили на пошуки цікавинок у Варшаві. Я для себе зауважив, що транспорт до біса коштовний. Майже чотири злотих за одноразовий квиток, «та це ж, яка нахабність, – вирвалося у мене, коли витягував той злощасний квиток з автомата, – як поляки з цим живуть, ну то й що з того, що транспорт сучасний, комфортний та з кондиціонером, це ж які у них прибутки!..». Тоді я не знав маневру з «часовим» квитком та іншими фокусами, але, щиро кажучи, у їхньому міському транспорті їхати комфортно, попри переповнений салон та тридцятиградусну спеку знадвору…
Від Варшави, спочатку, лише позитивні враження. Чисті та доглянуті вулиці. Згадуючи те, що твориться в українській столиці, розумію: без файного господарника доброго хазяйства не вийде ніколи. Та не пройшовши і сотні метрів, помічаю багатоповерхову «сталінку». Совєтського цвіту по-всьому світу, що вже вдієш...
Мандруючи містом можна натрапити на безліч несподіванок. Таку, на жаль, прикру несподіванку я віднайшов поблизу президентського палацу. Приблизно на кроків так з двадцять дорослого чоловіка розкинулась експозиція, в котрій змальовувались події Волинської трагедії. Так, не обнадіюйте себе, вважаючи, що у ній йтимется про спільний гріх, горе та спільне прощення. Ні-ні. Наші «адвокати у Європі» на десятку стендів у два метри виклали великомученицьку долю поляків Волині, які страждали від злодіянь ОУН-УПА. Мені було боляче. Насправді. Мене пробрала не те, щоб злість, а радше нерозуміння, неусвідомлення того, що провину обох сторін стараються перекинути як зашморг одній з них. На жаль, прагнення «відбілити» себе за рахунок іншого переважає за повагу до жертв, яких перекладанням вини вже не врятуєш.
На цій мінорній ноті завершився мій тур Варшавою. За годину я вже проходив митний контроль у ареропорту Шопена, вмощувався у своєму кріслі та слухав інструктаж з техніки безпеки. Дві години польоту пронеслись блискавично, я навіть зумів продрімати з хвилину...
Аеропорт імені Шарля де Голя у Парижі важко назвати великим, бо це було б значним применшенням його реальних розмірів. Поки наш літак об’їжджав аеропорт, а це був довгенький процес, я усвідомив, що розміри цього летовища неймовірні. Погляду таки ніде зупинитись.
В аеропорту для мене розпочалось випробування моїх знань французької. Таки дуже круто себе почуваєш, коли тобі вдається пояснити офіціанту, що ти від нього хочеш, з допомогою французької лексики зі вкрапленнями англійської та жестикулюванням.
Справді, немає нічого неможливого, а вихід із будь-якої ситуації можна знайти, утім вийти з аеропорту не дозволили, тому на Париж ніхто не поглянув і краєм ока, хіба що під час злету, коли вдалось побачити шматочок в ілюмінаторі.
Переліт до Ліона був багатий на неймовірні краєвиди. Ми піднялись вище хмар, які величезним білим морем розстелились під нами. Сонце вже сідало, тому небо було в рожевих тонах. Краса таки неймовірна. Але ще більше захоплення я відчув, коли вже стемніло, а літак якраз перебував над Ліоном. Блискучі золоті вогні міста,заледве, та все ж досі видимий останній проблиск сідаючого сонця. Прекрасне завершення казкового дня.
Зараз на годиннику 7 ранку. Ніч в аеропорту таки дала змогу знову не виспатись і попереду ще цілий день подорожі. Наступна зупинка – Гренобль. Що ж, багаж в руки і на старт, увага...
