Великомалоросія
(За порогом Європи-2)
«18-24.03.2016»
Ще недавно навіть мені благодушно здавалося, що у нас усе ОК. Що на сході Європи нарешті народився або прокинувся від багатовікового сну — тут як подивитися, ще один європейський народ; що наявні проблеми, вони, як прищі й виклики до директора школи, типові проблеми зростання — ну, знаєте там, гормони, що розбушувалися, та поганий вплив вулиці. Подвоєна батьківська увага, 24 години на добу спорту, гуртків за інтересами та походів по театрах і музеях, і все як рукою зніме. Але проблемки і грішки, що здавалися нам дрібними, зрештою злилися в один величезний горб, що загрожує не пустити нас не те що в голкове вушко, а навіть у широко розкриті ворота Європи. Ні, цього разу розмова не про багаторазово пережований у цій колонці Шенген. Сьогодні про те, що наша головна мета начебто полягала в тому, щоб потрапити до Європи не літаком/потягом/автомобилем кожному окремо, а всією країною, або, якщо проблему Криму та Донбасу так і не вдасться розв’язати, більшою її частиною.
Три місяці Майдану ми пишалися, що, всупереч пропаганді регіоналів і Кремля, там мирно уживалися всі — українці, росіяни, євреї та весь інтернаціонал, православні, протестанти, мусульмани і греко-католики, праві й ліві. Маленьке віддзеркалення Європи на головній площі країни, оповитій димом палаючих шин. Саме ця різноманітність, взаємна терпимість відрізняла Майдан від того, що називалося антимайдан. Та перша закоханість минула разом з перемогою євромайдану, з честю пройшовши через вогонь і адреналін, але, не витримавши перевірки повсякденним побутом. Українці показали всьому світу, що готові померти за європейські цінності, але виявилися не готовими жити, керуючись ними щодня.
Найболючішим був удар навіть не від крайнєправих — пам’ятаєте побиті прямо на Хрещатику одностатеві парочки й підпалений кінотеатр? Вони чесно попереджали ще на Майдані — Європа та її цінності для них пустий звук, прапори Євросоюзу і Партії регіонів для них одного ненависного кольору, що в Європі їм по дорозі хіба що з тими політичними силами, що виступають за відродження старих — у дусі середини ХХ століття, нетерпимості й породжених нею кордонів. Спершу здивувало, а потім і зовсім шокувало інше. Не лише стара опозиція, а й нечисленні політичні сили, що вийшли з Майдану, — Демальянс, Самопоміч, одна за однією скачувалися хто в декларативні, а хто і в прикладні ксенофобію і клерикалізм. На всю Європу прогриміла парламентська епопея довкола антидискримінаційної поправки, що перетворила головну трибуну країни на подібність думської трибуни, де депутати змагалися один з одним і з російськими колегами в охоронницькому популізмі.
Дедалі складніше відрізнити українські новини від російських, а багатьох українських говорючих і керівних голів від російських відрізняє хіба що м’яке «г». — Скандал у Львові, де мер і за сумісництвом глава однієї з найбільших начебто проєвропейських партій забув про закріплене в Конституції розділення школи й Церкви. Інваліди, яких одного за іншим виганяли з ресторанів туристичної столиці країни. Конфлікти з переселенцями зі сходу України, огидна істерика довкола будівництва центру з тимчасового розміщення переміщених осіб у Яготині. Побиті учасники Маршів рівності у Києві та Львові. І все це за благодушного потурання нібито реформованої поліції, один з глав департаменту якої у відповідь на звинувачення у бездіяльності процитував у своєму акаунті в соціальних мережах вірш зі Старого заповіту, що закликає вбивати представників сексуальних меншин...
Як з реформами і боротьбою з корупцією, і з цінностями більшість українців лише декларують свій європейський вибір, як і раніше залишаючись у полоні патріархальних забобонів. Виною тому не лише радянська спадщина, що на три чверті століття загородила нас від світу, що нестримно розвивався. Міфологічна свідомість, вузькість кругозору, схильність до популізму й сприйняття світу у форматі телешоу — це набута спадщина чверті століття історії вже незалежної України. І, схоже, за два останні роки ми не змогли нічого протиставити масовій люмпенізації мислення українців. Як і раніше, ми європейці лише на словах, на ділі мало відрізняючись від наших східних сусідів. Будемо чесні перед собою, значна частина нашого суспільства не приймає путінську Росію не тому, що сповідає відмінні від нинішніх російських (наприклад, європейські) цінності, а лише тому, що в цій війні вони нас, а не ми їх. Якби Путін був президентом України і анексував яку-небудь Кубань, 86% із нас у захваті цілувало б його в лиснючий від ботоксу зад. Усе це не лише не полегшує нам шлях до Європи, а й перетворює нас на ідеальну жертву путінської гібридної війни. Приймаючи її правила, ми вже наполовину її програли.
