Перейти до основного вмісту

Від Володимира до Володимира

«19.06—25.06.2015»
25 червня, 16:24

У середньовіччі як воно було. Пристойна людина була правителем, ну, або зробила хоч раз щось корисне? — Після смерті її висвячували — розбирали по кісточках до церков і монастирів по всій країні і молилися на її честь раз на рік. Але закінчилося похмуре середньовіччя, й люди Відродження пригадали стародавні грецькі та римські традиції — знову стали пам’ятники встановлювати. А справа, треба сказати, витратна, а часом і веде до різного роду конфузів і неприємностей. Наприклад, якщо когось з історичних правителів треба було між кількома країнами поділити. Мощі, воно як — одна правиця, скажімо, в Італії, друга — в Німеччині, третя правиця у Франції, а вже дрібних кісточок то по місцевих церквах узагалі не порахувати. І кожен вважає, що в сусідній державі мощі не справжні, й отже сперечатися нема про що. А ось з пам’ятником зовсім інакше.

•  Ось, наприклад, цього року 1000 років зі смерті Володимира Великого. Людина гідна, не лише тому, що державу Русь заснувала й Київ без єдиної висотки та торгівельно-офісного центру в зоні охорони ЮНЕСКО побудувала, а ще й тому, що за його рішенням Русь християнською країною стала, а отже, всі православні церкви в Україні, Білорусі й навіть у Росії від нього історію свою ведуть. У Києві, на батьківщині ювіляра, пам’ятник ще з 1853 року стоїть, а от за кордоном — ну там Лондон, ну там Брісбен... Одним словом, скромно, навіть порівняно з поетом Тарасом Шевченком, який дарма що не князь, та й жив, треба визнати, зовсім уже непристойно порівняно недавно. Якщо така справа, адже тисяча років не жарт, вирішили на честь Володимира нові пам’ятники за кордоном встановлювати. Один у Польщі, в Гданську, вже з 23 травня стоїть. Другий у Росії, в Москві, лише збираються 4 листопада відкривати. І, треба чесно сказати, довкола другого з цих пам’ятників така чехарда почалася, що навіть з’явилися думки, що сам покійний князь до цього пам’ятника як би ніякого стосунку не має, а встановлюють його зовсім з іншими цілями, а хтось навіть пожартував, що й зовсім іншій людині, тільки з тим же ім’ям. Загалом, минулого вівторка Український інститут національної пам’яті в Національному музеї історії України зібрав вашого покірного слугу з політологом Олексієм Гаранем на диспут, щоб спробувати зрозуміти, що за дивні речі довкола тисячоліття з дня смерті Володимира кояться. Ось за матеріалами свого виступу я й написав цю колонку, а що в трохи гумористичному ключі, то не осудіть, бо жанр моєї колонки в газеті «День» сатиричний, та й людина я така — якщо кілька жартів не вставлю, до середини тексту засинаю...

Так от, повертаючись до наших пам’ятників. У Польщі воно все пройшло нудно і, як говорять нині в Росії, бездуховно. І пам’ятник скромненький, і геополітичного змісту майже ніякого. — Навіть байкерів на відкриття не покликали. Зате в Росії все інакше. Річ у тому, що президент їхній, тезка ювіляра, великий любитель історії. Молоді історики, яких він минулої осені поговорити збирав, цьому не нарадуються. А от старі замислилися. — Це тому, що молоді окрім Путіна нікого й не бачили — за 15 років з ним одним і виросли, а от люди похилого віку пам’ятають іншого любителя історії, так само як і знавця філології й навіть генетики, який хоч і курив як і я люльку, але жартував не на сторінках української газети «День», а на першій сторінці радянської газети «Правда». Ну та й ви про нього чули, — він, як це у нас зараз заведено, був грузином, але тоді, коли це ще не було модно.

•  Більше, ніж історію, президент-тезка любить всілякі ювілеї. Щоправда, не він їх вигадав відзначати, а ще в середньовіччі Папи, щоб з довірливих середньовічних туристів-прочан скарбницю собі поповнювати. А гроші, як відомо, рушій політики, виходить, що ювілеї ніби її заправка. Зараз он теж які майстри перетворювати політичний капітал на фінансовий. Зустрілися якось, нещодавно зовсім, два роки тому, в Києві два такі майстри — російський президент з українським (Віктор Янукович, мабуть пам’ятаєте, показний був чоловік) на святкуванні 1025-річчя прийняття християнства. Поклали вінки до пам’ятника Володимиру, там де він Русь хрестив. Поговорили, кожен про своє. Володимир-президент було розповів, що Київ це спільна купіль християнства для обох народів — українського й російського, та, мабуть, міцно задумався він тоді, коли дивився на пам’ятник Володимиру.

Тільки-но він приїхав додому з того ювілею, як через три дні підписав указ готуватися до нового. І щоб уже з Україною, значить, не те що не ділити, а окрім самого Володимира й усе, що з ім’ям його пов’язано, в України відібрати. Почав з українського президента — той перший спочатку до Криму втік, а потім і до Росії. Як придане, так вийшло, він з собою Крим привіз, де Володимир-князь хрестився. І, як виявилося, не лише Крим. Коли в травні минулого року російський президент виступав у відібраному в України Криму, він купіллю християнства вже не Київ, як 2013-го, а Севастополь-Херсонес назвав. От і виходить, що купіль ту наш збіглий президент Путіну з Києва у валізі вивіз — навіть золотий батон не взяв, бо через купіль місця не вистачило. Словом, узяв Володимир-президент Крим, купіль з Януковичем на додаток, і заходився пам’ятник Володимиру в Москві будувати, щоб не просто більший за київський, а такий, щоб про київський після цього ніхто й не згадав. Вирішили його встановити на Воробйових горах — обличчям до Кремля й стадіону, отже, а спиною до університету, щоб усякий вчений черв’як знав своє місце і зі всякими літописами в політику не встрявав.

•  Ну, ви зрозуміли вже, що пам’ятник той не простий, а зі смислом. Зверху там величезний Володимир з хрестом, а на постаменті барельєфи — Володимир хреститься сам у Херсонесі, Володимир хрестить Русь у Києві, а потім ще один барельєф, святих князів — збирачів землі «русской». Не Русі, а Росії, значить. Це ніби однією ногою той Володимир у Криму стоїть, другою — в Києві, а третьою — в Москві. — Про третю ногу це не жарт. Кожного разу як політики починають історію переписувати, київським князям московську прописку оформляти, так одразу у них і третя, і четверта нога виростає. Про це ще Карло Коллоді казку колись написав. — Там у дерев’яного хлопчика, щойно він починав брехати, одразу довгий ніс виростав. Пам’ятаєте? У політиці та сама історія.

Так-от, про «збирачів». Окрім Володимира там розміщені ще Андрій Боголюбський, Олександр Невський, Данило Московський і Дмитро Донськой. Коли за царя Олександра ІІ до «тисячоліття Росії» пам’ятник відкривали, то на нього й Ольгу, бабку Володимира, яка першою християнство прийняла, помістили, і Ярослава Мудрого, Данила Галицького з Костянтином Острозьким. Вітовта з Кейстутом. Марфу посадницю новгородську, Міхаїлів — святих тверських і чернігівського князів. — Усіх тоді узяли — і хто Москву будував, і хто Холм, Новгород, Твер... Романови майже всі землі Русі правдою й неправдою дійсно зібрали, але спадок Русі, спадок Володимира, вважали спільним. Саме тоді російські історики замість однієї Русі вигадали Русь Київську, Русь Галицьку, Русь Московську й навіть Русь Литовську — не шкода, собі візьмемо й вам залишиться.

•  А от за Путіна з пам’ятником на чергове тисячоліття як вийшло. — Ярослава Мудрого, дарма що святий, не взяли, тому що мудрість зараз не в пошані. Івана Калиту, хто маленьке Московське князівство на Велике перетворив, більшу частину Залісся зібравши, не взяли, бо «калита» — це кошіль, капшук. — Іван Калита гроші з ординського виходу собі привласнював, за те й прозваний був. Помісти його на пам’ятник, конфуз може вийти — прямий натяк на нинішнього російського володаря. Ну а всі ці новгородські, тверські, чернігівські святі... — зайві вони. Пам’ятаєте, колись на початку 90-х на першій хвилі наївного патріотизму у нас книжку видали «Від Кия до Кравчука»? Ось так і сьогодні міряють путінську Росію. — Ще в березні на ювілей анексії Криму до Кремля вийшли активісти з плакатами «Русь від Володимира до Володимира». У сьогоднішній Росії немає місця старому міфу про Київську, Литовську, Галицьку Русь. Є лише одна Русь — Московська, і є її правитель — вічний Володимир, який знову, як і тисячу років тому, знову робить історичний вибір. Щоправда, тоді він перед дикістю віддав перевагу цивілізації, а сьогодні навпаки — відгороджується від цивілізованого світу стіною, щоб уберегти самобутню дикість. Ну та це його, правителя, право — він і тисячу років тому не запитував, чи хоче хто хрест прийняти. А 89% підтримки йому не силою меча, то силою телевізора завжди припишуть.

Така-от історія. А ви кажете просто пам’ятник.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати