Він такий в Ужгороді один
Якби у мене була можливість запросити гостя тільки в одне місце в Ужгороді, то це було б кафе-музей «Під замком», серед містян відоміше як «Снек». Ясна річ, в місті є замок, чудова будівля колишньої синагоги, в якій нині працює філармонія, мальовнича набережна, поруйнований варварами від влади й бізнесу квартал історичного центру, багата картинна галерея в будинку старого жупанату, але замки, філармонії й старі будівлі є майже скрізь, а от «Снек» ‒ неповторний.
Річ не в тім, що в цьому кафе зібрано сотні найрізноманітніших предметів старовини, антикварних реліквій з часу, коли Закарпаття було частиною Австро-Угорщини й Чехословаччини. Старі вивіски різними мовами, праски, кавоварки, предмети щоденного вжитку, картини – все це, безумовно, вражає. А вкупі з аскетичним і водночас вишуканим дерев’яним інтер’єром спонукає зробити кілька фото напам’ять.
Насправді ж «Снек» став магнітом для ужгородців і туристів не через історичну колекцію, а насамперед завдяки людині, яка цю спадщину міста й регіону знайшла, відреставрувала й зберегла для майбутніх поколінь. В епоху, коли все знищується, продається й фальшується, власник цього невеличкого кафе перетворив своє приватне хобі у радість для всіх ужгородців. До речі, «мертвих» предметів тут не знайдете – власник доклав зусиль, щоб усе було не просто справжнім, а ще й працювало як годиться.
Власника звуть Юрій Руснак – і вже тридцять років цей чоловік просто якісно робить свою справу. І намагається підтримувати інших: саме в кафе-музеї відбулися сотні концертів, показів фільмів, літературних вечорів, засідань різних клубів і дружніх збіговиськ на різні теми. Приміщення власник завжди надає безкоштовно, кажучи, що в такий спосіб прагне підтримати людей, які щось роблять не лише для себе. За прикладом не мушу далеко ходити: тринадцять років тому саме в «Снеку» автор цих рядків вперше читав свої власні твори перед широкою публікою.
Це заклад справді європейського типу, родинний бізнес, в якому власнику допомагають всі покоління його сім’ї. Кафе, де тобі спочатку не подають меню, а просто підходять побалакати й розпитати про смаки і бажання. Пан Юрій заснував «Снек», щоб спілкуватися з людьми, розповідати їм про Ужгород і багатонаціональне Закарпаття, а також слухати їхні історії та враження. Все тут найкраще, приготоване як для себе, ручної роботи. Колись одна туристка відмовилася платити за голубці з білими грибами, бо вони, мовляв, різної величини. Цей курйоз у кафе досі згадують з усмішкою, бо він демонструє, наскільки люди не готові до того, що їм подаватимуть не розігріті напівфабрикати невстановленого складу, а свіжу, смачну з найкращих продуктів і власними руками приготовану їжу.
До певної міри «Снек» ‒ не лише кафе чи музей, а й освітній заклад. Потрапивши туди, людина мимоволі замислюється: а чому всього цього антуражу, старих і унікальних предметів, більше ніде немає? Чому викинули на смітник старі чеські вивіски, хто знищує історичний центр, позбавляючи Ужгород власного архітектурного обличчя, як так склалося, що в місті тепер скрізь бургери й піци, а традиційну закарпатську кухню знайти важко? Не раз я був свідком ситуації, коли відвідувач, роздивляючись антикварні предмети, пригадуючи власну родинну історію, згадував, що в і його бабусі на горищі був такий ось пристрій, але потім кудись зник, викинули…
Абсолютно не перебільшуючи, хочу сказати, що це кафе-музей є не просто ужгородським чи закарпатським, бо в ньому – завдяки колекції й самому власнику, який підтримає розмову українською, словацькою, угорською, російською, італійською, чеською, румунською мовами – відчуваєш, ніби ти потрапив у сам центр (даруйте тавтологію) Центральної Європи з усіма її культурами, мовами, народами, заплутаним історичним минулим і непевним теперішнім.
Словом, якщо колись потрапите в Ужгород, а мене на місці не буде, твердим кроком ідіть одразу в «Снек». Усміхнений бородатий чоловік за шинквасом – пан Юрій – вам сам про все детальніше розповість.
