Вінницька герменевтика
ДОРОГА Київ-Вінниця місцями така, що найкраще для неї в навушниках подорожнього підходять додекафонні етюди Шенберга. Але при в’їзді у Вінницьку область, точнісінько за стелою, шосе стає ідеальним; прем’єрським ми могли б назвати його. Можна одразу вмикати Браденбурзькі концерти чи, в найгіршому випадку, босса-нову. Лише кільканадцять кілометрів, а як мелодійно! Так звучить музика державних справ, так відлунюють консонанси переляканих чиновницьких мізків.
НА ВОРОТАХ, оздоблених нудною рифленою бляхою, на металевому штирку раптом сидить невеличкий посріблений лев завбільшки з хатнього кота чи мопса. Це – мистецтво. Це – приватна власність. Лев, з авторитетно піднятою лапою, таким чином стверджує владу господаря над цією частиною суходолу українського.
Справа від таблички МЕБЛІ написано ШАУРМА. Нижче уточнення: «СХІДНА» ШАУРМА. Саме так, у лапках. Про що це нам каже? Про те, що ця шаурма насправді східною не є. Але цього бути не може, тому що шаурма – апріорі східна страва, тож прикметник «східна» абсурдизує шаурму і як предмет споживання, і як поняття, а додавання лапок заганяє неупередженого спостерігача в логічний глухий кут: ми бачимо твердження, що ніякої шаурми тут нема, але водночас вона там є - виготовляється і продається. Таким чином, маємо блискучий семіологічний парадокс у дусі знаменитої картини Рене Магрітта «Це не люлька», однак з іще ширшим полем означень, і дуже прикро, що оточуючі, тягнені винятково почуттям голоду та іншими профанними мотивами, не в силах гідно оцінити цей бенкет інтелекту, цей делікатес духу, цю амброзію ірраціоналізму.
ПО ДІАГОНАЛІ від автовокзалу блищить, ні, не блищить, а сяє, ні, не сяє, а горить новозбудована церква. Її маківки й хрести, як годиться, позолочені, а ось бані вкриті настільки блискучим металом, що боляче дивитися. В ту мить, коли я відводжу погляд, до мене тротуаром прямує неповнолітня дівчина в так само (й тому не має значення, що ще на ній вдягнено), абсолютно так само блискучій блузці. Послужлива, проте недалека метафора підштовхує написати, що дівчина наче зійшла з бані. Людина з ширшим мисленням сказала би, що дівчина сама по собі є візуалізацією чи ремінісценцією церкви, а якщо виходити з постулату, що церква – це тіло Христове, то дівчина завдяки колористичний спорідненості та юному віку виглядає, відповідно, як тіло церкви і заслуговує бути названою Блискуча Діва Непорочна. Нарешті, метафізичне тлумачення інциденту веде до нас до переконання, що в подобі цієї дівчини мені було явлено диво Провидіння, а в чому це диво полягає і до яких наслідків воно призведе, вдасться осягнути лише там, де раки зимують.
НА ВИЇЗДІ до села з чудовою назвою Приборівка є зупинка «Мрія». Отак і написано. Зупинка. Мрія. Але що, власне, і є будь-яка мрія, як не зупинка часу або простору? Бо ані час, ані простір у мрії не мають жодного значення, так само, як вони не мають його уві сні.
І МІЖ ЦИМ усім – тополі, магазини, базари, вокзали, маршрутки, графіті, будинки з однаково знедоленими фасадами – все те ж саме, що в Бердичеві, Житомирі й Києві, які ми проїхали до того. По суті, по своїй сіро-чорно-зеленій, квадратно-бляшаній, загазованій і забетонованій суті це все одне й те саме місто. Боргес писав про безперервність парків, і так само можна постулювати безперервність Мікрорайону, котрий і є Україною, бо вона, за винятком кількох острівців історичних центрів, отака і є, і, якщо правильно налаштуватись, можна потрапити з одного міста в друге миттєво без автомобілів, літаків і Браденбурзьких концертів.
Як уві сні.
Ми повертаємось. Їдемо назад, до Києва. Аби заснути ще міцніше.
Чи наснитися комусь, хто встиг зупинитися раніше за нас.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Приборівка-Вінниця-Київ
