Воля ваша - Польща наша (російське прислів'я)
Чому для українців сперечатися з Варшавою краще, ніж зараз дружити з Москвою
Керівник центру українських досліджень Інституту Європи РАН і наш земляк Віктор Мироненко прокоментував у соціальних мережах інтерв'ю директора Інституту національної пам'яті України Володимира В'ятровичащодо польської теми. Йшлося про напругу стосовно політичних еліт наших країн.
Пану Мироненку з Москви дуже сподобався вислів колеги з Києва, за який він «проголосував двома руками». Цитую В.В'ятровича.
«Для польської ментальності притаманна віктимінсть – уявлення про себе як про жертву. Це дуже зручний образ, який дозволяє уникнути відповідальності. Цей образ почав хитатись в 1990 роках, коли почала з’являтись інформація про участь поляків у єврейських погромах в Єдвабне. Потім виявилось, що поляки були й серед тих, хто чинили погроми після Другої світової війни. Потім зав’язалась дискусія про жорстоке вигнання німців та депортацію українців. Тому цей образ народу-жертви почав тріщати, але попит на нього лишався. Тепер політична сила «Право і справедливість» повертається до цього образу, згортаються дискусії про участь поляків у Голокості, змінюється експозиція Музею Другої світової війни в Гданську, яка переходить у віктимно-героїчну площину. В контексті цього з’являється й українська тематика. Тема польсько-українського конфлікту трактується лише як геноцид проти поляків. Вона абсолютно відкидає той факт, що як українці вибивали поляків, так і поляки вибивали українців».
Після гарячого схвалення цих слів пан Віктор запропонував в абзаці замінити «поляків» на «українців», щоб адекватно, на його думку, оцінити і наші взаємини з росіянами. Адже дійсно за довгу історію спільного проживання росіяни нас вбивали і ми їх теж. Такий ось примирливий ексчендж купюр національної гідності.
Важко з ним погодитися через різницю курсів. По-перше, не завжди виходить зберегти зміст висловлювання, якщо одне слово замінити на інше. Розумію, що з Москви Польща і Україна виглядають дуже схоже. І та й інша - втрачені території, а значить, за імперською семантикою, потрапляють у загальний синонімічний ряд. Для нас же все це nies?jednym i tymsamym. УРіч Посполиту нас не включали околицею і не називали - малополяками, як братів менших. Нехай ми воювали, сварилися, мирилися один з одним, але пройшли (вони раніше, ми ще не до кінця) загальні трагедії польських і українських переділів між імперіями. Зрештою Тухачевського били разом і захищали Другу Польську республіку, хоча та і пожертвувала УНР. По-друге, поляки часто робили те саме, що і росіяни: забороняли українську мову, закривали школи, виселяли українців і в концтабори засилали нашу еліту. І ми в помсту зробили чимало ганебних рейдів по польських селах... Але, з яким смаком вийшов історичний борщ, ми розуміємо, лише коли він зварений, а не стоїть на плиті у киплячому стані. Сьогодні хоч різка риторика українсько-польських відносин, але існує мир і добросусідство між нашими державами. Польща не загрожує нам захопленням територій, окупацією Львова і «відновленням історичної справедливості». Вона - член НАТО і зобов'язана дотримуватися законів Європейського Союзу, в яких непорушність кордонів, навіть не членів альянсу, визнана основним принципом мирного співіснування країн.
В інституті Європи РАН, зрозуміло, про це знають, як і про примирення на державному рівні, здійснене президентами Віктором Ющенком і ЛєхомКачинським. А ось чого там не знають, так це часу повернення Криму, виведення військ РФ з території півострова і сходу України. Без такого акту, на жаль, будь-які історичні та семантичні дискурси не мають сенсу.
Одна справа, коли сусіди гортають неприємні сторінки історії і торкаються ран 70-річної давнини, що зарубцювалися,й інша, коли вони завдають нових без каяття за старі та ще радять жертві веселіше дивитися на життя.
Взагалі, погляди з Москви часто помічають український смуток. Пам'ятаю, один літератор порівнював О. Пушкіна з Т. Шевченкомщодо лінії оптимізму. Казав: ось наш Олександр Сергійович променистий і веселий, а ваш Тарас Григорович - похмурий і сумний у складі. Не думаю, що геній африканських коренів заспівав би солов'єм в Оренбурзькій фортеці. Але впевнений, Шевченку було б веселіше в одеськомузасланні, особливо якщо платні на умовній службі у нього вистачало б на шампанське з устрицями і подорожі з циганами.
Природа оптимізму часто пов'язана з нашим внутрішнім комфортом. Ми закриваємо очі на жахливі картинки кіно і життя. Хочемо зберегти душевну рівновагу. Не завжди це правильно. Одного разу, подорожуючи Іспанією, Ернст Хемінгуей помітив, що його друг Скотт Фіцджеральд відвернувся від кішки, що потрапила під колесо авто. Він взяв у долоні голову Френсіса Скотта і повернув у бік агонізуючої тварини: «Дивись, письменник повинен бачити життя, яким воно є», - сказав Хем. Ось і нашим російським друзям - письменникам, публіцистам, непогано було б повернути шиї убік неприємних подій. Ми перебуваємо не в тому положенні, коли доречно кокетувати, приміряючи польське вбрання на українців, нарікаючи на схильності поневолених народів до драматизації історії. Того ж і німці можуть побажати євреям, якщо виведуть себе за рамки історичної відповідальності. Та й національні особливості сприйняття трагедій різні. Англійці, наприклад, до цього часу сумують біля пам'ятників загиблим у Другій світовій, хоча їх було не так вже й багато у порівнянні з іншими учасниками війни. А десь веселяться на кістках мільйонів. Для нас 10 тисяч загиблих на Донбасі - горе, а в Російській Федерації його не знають... Тому всі порівняння у цьому випадку - натягнуті. Залишимо метафори і теоретичні припущення про відносини українців з росіянами до часів, коли можна буде будувати відносини замість ліній оборони. А поки воля ваша, Польща наша, ми один одного не зрозуміємо.
