Вуха напрокат
Здається, що всі ми щодня варимося в одному мобільному борщі, несемо тягар своєрідного мобільного дрес-коду, перетворюючи часом своє життя на постійне звукове кіно, в якому всі говорять про своє, але ти чомусь усе чуєш. Надто вже приставучий цей фон — на вулиці, в офісі, на дачі, особливо в транспорті, якщо в заторі або у фунікулері, коли він, підкоряючись своєму розкладу, застигає хвилин на десять. Варто зависнути, як настає особливо бурхлива загальна мобілізація. Всі хапаються за свої апарати. Зараз телефон перестав бути просто засобом комунікації або статусною фішкою, хоча останнє для багатьох вельми важливий акцент. «З технічного пристрою він мало не перетворився на мозочок», — пояснював аналітик неврозів. Слухала співрозмовника і відзначала — його телефон вже розжарився від постійного прагнення спілкування з господарем. Просто його «дзіннь» лікар відключив на час нашої розмови. Варто виміряти рівень емоцій, продовжував він, коли звучить мелодія виклику, наприклад, а хазяйка не може знайти апарат у сумці. Рухи — хаотичні, неозвучені думки відбиваються на схвильованому обличчі, лише намацавши його, коханого, зітхає з полегшенням. Сьогодні мобілка немовби відповідає за рівновагу, мало не за положення тіла, він так і сказав, у суспільстві, і залишитися хоч на мить без неї — паніка. До того ж, хочемо того чи ні, ми реагуємо на сторонні розмови довкола нас. Щось схоже на пасивне куріння у вирі великого міста.
Вушка на маківці — кожен ловить свій сигнал, а заковтує багато зайвого, по суті, все, що чує. Тривожні симптоми цієї залежності помічають усі, але відмахуються — подумаєш, збиток для нервової системи! У наші дні та за наших обставин щоденні удари наздоганяють і більш серйозні. Це життя: екрани, що світяться, і гучний шепіт — не можу зараз говорити — я в кіно, на нараді, в аудиторії. У метро, маршруті, фунікулері — тут не церемонитимуться — базікають багато і детально. Дивлюся на юних у метро — голів не піднімають, хоча б подивилися один на одного. Хлопчики не бачать хороших дівчаток, а ті теж не квапляться озирнутися — пальці бігають по кнопках, швидкість у всіх відмінна: одні грають, інші шлють есемески, треба не треба — вся увага на екран. Зайняті. Начебто. Але багато хто просто шифрує свою нерішучість, явно перебільшує свою завантаженість і незалежність. Шифрують і самоту, проте при повному технічному спорядженні, а це зовсім інша справа. Ніби носимо з собою постійно якесь рятівне коло, тільки-но щось не так — одразу за нього: пошту перевірити, пропущені дзвінки, просто уточнити, яке сьогодні число і час. Начебто і відволікати таких не можна — людина зайнята. Що вже говорити про тих, хто квапиться себе перетворити на бренд, нав’язуючи свої селфі. До того ж скільки нових слів клонують ці технічні диктатори — встигай запам’ятовувати. Ні, тьмяно задихатися в неволі кнопкового господарства не хочеться, але не виходить. Планується позбавляти себе свободи, але доводиться вивчати нові кнопки, колекціонувати якісь навики, опановувати все нові послуги, які, схоже, розмножуються не по днях, а по годинах. І, до речі, без яких можна й обійтися.
Сиджу в заторі. Маршрутка щільно оточена машинами, як у гіпсовій пов’язці — ні туди, ні сюди. У машинах, що сумують у сусідніх рядах, їхні власники, бачу, теж розрулюють свої ситуації з допомогою мобілок. Добре, що бачу, але хоч не чую. Наречені, неодноразово спостерігала за весільним фотографуванням на тлі пам’ятників, у перерві між клацанням камер і поцілунками вихоплюють мобілки, що заглушують урочисті мелодії, і занурюються у якісь недоречні перемовини. Тим, хто ділить двір житлового будинку з офісом, взагалі можна займатися промисловим шпигунством, не виходячи з квартири. Особливо теплої пори року, коли сама тінь під деревами підказує: чим не діловий майданчик — все краще, ніж сумувати у кабінеті. Виробничі питання розв’язуються так голосно, часом і детально, що, доки клерк вирулює свій інтерес, ти дізнаєшся, знову ж таки без усілякої в тому потреби , про нюанси, не призначені для оприлюднення. Ще затишніше, коли годині о 12 ночі чергові з квіткового магазина, що працює цілодобово, сідають на лаву під вікнами і починають клацати — грають, щоб спати не хотілося. На другому-третьому поверхах все чутно, не кажучи вже про базікання, яке, здається, ніколи не закінчиться. Один процвітаючий менеджер великої автомобільної компанії признався, що в дитинстві його називали «хлопчик вухо» через незвичайну здатність визначати за звуком якість роботи двигуна, марку машин. Він навіть придумав собі гру — витягувати образ зі звуку. «По батькові мене називали у вісім років», — розповів бізнесмен сусідові, який від’їжджав у відпустку, повідомив, що його машина через кілометрів 50 почне чхати і затихне. Той поплював через плече і виїхав. Але коли за два дні його привезли тягачем назад, він звернувся: «Сергію Віталійовичу, коли майстер перебере мотор — послухай, чи все в порядку». У тому кооперативному гаражі, у дворі дитинства, де всі механіки були Васями та Мішами, його, хлопчака, називали по-дорослому. Зараз живе без мобілки, хоча залучений у серйозний бізнес. Просто береже вуха, а кому потрібно, запевняє, знаходять: «Мій тонкий слух як і раніше в ціні. І сплю з берушами у вухах».
Може, і собі прикупити, подумала, і швидко відігнала думку — в будинок цю замазку навіть заносити не стану. На неї, до речі, в аптеці, попит неймовірно виріс. Мобілка в руках удень, вночі у вухах парафін, віск і вата, так і живе багато хто, ні, вже вибачте, але для себе... Чого варте гасло, яке придумав все той же «хлопчик вухо», — не розлучуся з берушами, буду вічно молодим! Щоправда, його вуха так оплачуються, що беруші він замовляє особливі, за спеціальною доставкою.
Для себе ж вирішила все просто: тільки-но за місто, мобілку геть. Кому треба, знають, що раз не відгукуюся — мовчу на мовчанці. Так називаю свою дачну терасу під акацією. А що, я сьогодні промовчу, я сподобатися хочу жаркому дню, кольорам, тиші і самій собі, нарешті.
Адже кожен день — це приватна власність, а не комуналка. Та й вуха відпочинуть. Написала і зрозуміла, щось забула, точно упустила. Ось пригадала — і язик нехай відпочине, а то працює за трьох.
Може, теж комусь заважаю.
Замовкаю.
