Вуличний дисонанс
Інколи для усвідомлення простих на поверхні, але складних у пізнанні істин треба лише уважно придивлятися до реалій. Вони у нас, як-то кажуть, «під носом». Я регулярно ходжу на роботу і з роботи пішки. Це дуже корисно не лише в плані здоров’я, а й для спостережень. Корисно спостерігати та помічати, робити висновки і проводити паралелі. Так в Луганську, наприклад, я спостерігав за людьми на лавочках, за бесідами на мітингах, тощо. Це давало не просто розуміння, а й уявлення зрізу нашого часу, наших проблем та пульс суспільства в середовищі якого ми знаходимося. Інколи слова випадкової непримітної людини могли примусити замислитись про реальний стан речей. Так би мовити, не з телевізору, де транслюється «правда» та чиїсь думки вустами дикторів, ведучих ток-шоу та експертів у відповідному напрямку. Інколи ці «експерти» є кляпом в порожнечі ефіру, яку треба терміново закрити, заповнити, щоб на екрані не було пустого місця. Все це підвищує рейтинги, доходи від реклами, а зрештою на хвилі таких псевдополітичнох шоу на екрані з’являються ті, для кого це шоу і було створене.
Але ми відволіклись…
Прогулянки Києвом постійно провокували мене на невтішний висновок. Можливо, моя біда в тому, що я пам’ятаю і зіставляю. Наприклад, я пам’ятаю серпень 1998-го року, коли Україну в розпал азіатської кризи врятувало лише те, що ми не були достатньо інтегровані у світову економіку. Але при цьому ми були інтегровані в економіку російську. І дефолт тодішнього російського прем’єр-міністра Кірієнка вдарив і по нам. Та криза нас здорово «поскубла», хоч і не вбила. Долар, до якого були прив’язані всі основні розрахунки, перетворював національну валюту, яка була запроваджена порівняно недавно (1996-й рік), на папірець. Вона обезцінювалась на очах. Хтось втратив свій бізнес, хтось кинув роботу вчителя і пішов заробляти копійки на ринку, когось рятував город, де можна було виростити картоплю. Така картина життя, таким був етап який ми всі пережили.
Україну тоді врятував ще й «Закон про спрощену систему оподаткування» від 1999-го року, який відкрив шлюзи комерції для малого бізнесу запровадивши єдиний податок. Дрібний бізнес виявився єдиним способом врятувати Україну, в той час як певні особи повним ходом заробляли мільярди на російському газу та інших ресурсах. В країні міцнішав клановий олігархат, який не поспішав ділитись своїми статками з державою. На своєму горбі економіку витягували ті, кого ще недавно називали «карабеєниками», «торгашами», «риночниками», тощо. Саме вони спочатку відкривали модулі на ринках відбиваючись від рекету. Саме вони везли товар з Туреччини та Польщі. Саме вони робили все, щоб вижити та зрештою створювали робочі місця. Мільярди ж пролітали над їхньою головою повз їхніх кишень та кишень простого люди, як-то вчителя, інженери, журналісти, робітники заводів та фабрик.
Через 10 років ми мали ще одну кризу, яка знову ж таки прийшла зовні, але тепер вже була підсилена тим, що прості люди та фірми отримали можливість брати кредити в майже необмеженому об’ємі. Довідка про доходи і ти отримуєш кредит. Стовпи та огорожі вкрились оголошеннями на кшталт «10000 грн без довідки про доходи! Отримай гроші вже зараз!». Люди отримували гроші не лише на власний бізнес, що було б логічно, але й купували в кредит навіть побутову техніку – чайники, домашні печі, пилососи, телевізори, все те, що можна було купити і просто на накопичені кошти. Вся країна опинилась в безперервному ланцюгу взаємних боргів, розірвати який означало б спровокувати вибух в серці всієї економіки країни. Свого роду АТ «МММ», про яке пам’ятають ті, хто пережив 90-ті роки. Тобто Україна виявилась заручницею вже кредитної піраміди.
З 2008 року минуло ще десять років і ми отримали країну, яка вже втратила території та майже 15 тисяч вбитих громадян. Вона вже пережила кривавий Майдан, ганебні Мінські угоди, які певною мірою нагадують капітуляцію, та реінкарнацію тих, хто ще з 90-х років нажив мільярди на простому народі. Олігархи, безумовно, воюють один з одним на тлі іншої війни – війни Росії проти України. Але, як-то кажуть, «пани сваряться, а у холопів чуби тріщать».
Зробимо невеличкий відступ.
Під час згаданої кризи 2008-го року відбулася щорічна конференція Центру капіталізму і суспільства при Колумбійському університеті. Вона зібрала провідних фінансистів, економістів і аналітиків. Там був присутній і відомий інвестор Джордж Сорос.
В своїй промові Сорос зачитав цитату з книги, яка була в його руках:
«Власники капіталу стимулюватимуть робітничий клас купувати все більше і більше дорогих товарів, будівель і техніки, штовхаючи їх тим самим брати все більш дорогі кредити, до тих пір, поки кредити не стануть невиплачуваними. Невиплачувані кредити ведуть до банкрутства банків, які будуть націоналізовані державою, що в підсумку і призведе до виникнення комунізму».
Публіка зосереджено слухала Сороса та з цікавістю і здогадками дивилась на книгу, яку тримав відомий «спекулянт». І він показав її: «Капітал. Карл Маркс».
Зал почав аплодувати.
Безумовно, теорія комунізму сама пособі є утопічною. Але тенденція розвитку криз Марксом передбачена із винятковою точністю. І це при тому, що жив він у відмінних від нинішніх умовах.
* * *
Коли їду вулицями нашої столиці, то багато що спостерігаю. Останнім часом все частіше зустрічаю людей, які просять трохи грошей. Ну добре, я розумію людинку «бомжа» («Без Определённого Места Жительства» – рос.), який просить грошей, щоб випити отруту в забрудненій «наливайці», або наркомана під час абстинентного синдрому, щоб назбирати собі на дозу. Але згодом все частіше гроші почали просити абсолютно нормальні люди. Наприклад, на проїзд біля зупинки, як ось недавно пристойно одягнена жінка з дитиною і непоганим гаманцем просила рівно 8 грн на тролейбус. Раніше це траплялося не так часто. Точніше взагалі не траплялося. У людини дійсно скінчились кошти в гаманці. Я повірив їй, адже сам знаю, як це, коли в кишені залишається мізер після оплати оренди квартири та комунальних платежів. І це при тому, що я не маю за плечима кредитів.
Далі, проходячи по одній з вулиць з красномовною назвою Депутатська, побачив картину з ланцюга безлічі іномарок. Я не полінився і нарахував 73 автомобіля. З них вітчизняних всього 4. На моєму фото вони просто всі не помістилися. Це був очевидний дисонанс. Жінка без грошей на громадський транспорт і довга шеренга іномарок.
Що ж, може комусь варто перечитати Маркса?
