Вибору немає
«23.10—29.10.2015»
Найближчим часом Верховна Рада України має розглянути питання про перейменування міста Володимир-Волинський. Самі розумієте, — через з назву міста виникають болісні асоціації з ім’ям — по батькові президента однієї сусідньої і вкрай недружньої для України країни. Принаймні, на таке припущення наводить історія з перейменуванням міста Кіровограда.
Нагадаю, в неділю одночасно з місцевими виборами в Кіровограді відбулося опитування про перейменування міста. Адже як за часів СРСР міста називали. — Року так 90-го команда КВК із тоді ще Свердловська жартувала з приводу радянської назви свого міста:
— Чому наше місто назвали Свердловськ?
— Бо товариш Свердлов був у нашому місті проїздом.
— Яке щастя, що не Бонч-Бруєвич!
Так от Сергій Миронович Кіров, дарма що абсолютно не в дусі нашого часу діяч КПРС, так ще й навіть проїздом, на відміну від свого попередника Григорія Зінов’єва, який погано закінчив, — місцевого уродженця, в місті свого імені не був жодного разу. — Все, викреслюємо.
Я б, звичайно, з назвою міста просто вчинив. Вже якщо раніше місто називалося на честь діяча революції Кострикова-Кірова, тепер сам Бог велів назвати його на честь діяча революції Гришина-Семенченка, — партійний псевдонім на партійний псевдонім. На жаль, за життя героя називати міста на його честь якось не заведено, тому керівництво наразі Кіровограда було поставлене перед складним вибором. — Адже і з історичними назвами їхнього міста все не так уже й просто. І йдеться не про вже згаданого мною Григорія Зінов’єва, ім’я якого (теж, до речі, псевдонім) місто гордо носило цілих 10 років до його арешту і засудження за антирадянську діяльність на користь світової буржуазії 1934 року. З самого свого заснування, із закладки 1754 року на його місці фортеці Святої Єлизавети, місто носило з погляду нашого часу ідеологічно неправильну назву, на честь матері Іоанна Хрестителя — небесної покровительки російської імператриці Єлизавети Петрівни.
Загалом, не лише на пантеон комуністичних святих, але навіть і на християнські небеса чекає в Україні велика чистка. Святих Петра, Павла, Катерину, Єлизавету занесено до проскрипційних списків, — не догледіли за своїми земними коронованими підопічними, за що мають бути викреслені з української топонімії назавжди. Один лише святий Миколай щасливо уникнув репресій. — Не просто так, звичайно. Та що ж він, гадаєте, даремно, чи що, стільки сторіч усім дітям подарунки носив? І яке ж величезне поле для діяльності, в найнесподіваніших місцях. Наприклад, уявляєте, прямо в історичному центрі Львова стоїть костьол святої Ельжбети, — тієї самої Єлизавети, яка, як виявилося, протегувала не лише імператриці Росії, але й «веселій імператриці Сісі» — Єлизаветі Баварській, яка, на відміну від своєї російської тезки, стала не дружиною сина українського козака, але дружиною гнобителя українців — австро-угорського імператора Франца. Який недогляд міської влади!
Загалом, абсолютно незрозуміло, про що думали мешканці Кіровограда, коли абсолютною більшістю голосів (35 з 48 тисяч тих, хто взяв участь у голосуванні) вибрали з семи запропонованих варіантів (деякі з яких, на кшталт Златополя, засновані на географічному здивуванні місцевих краєзнавців) історичну назву міста Єлисаветград. Невже повірили даним ще півтора роки тому, коли лише заговорили про децентралізацію, обіцянкам, що питання про назви населених пунктів, вулиць, які і кому пам’ятники ставити, вирішуватимуть члени місцевих громад? Адже у влади, як відомо, пам’ять коротка. Тому, від гріха подалі, міська рада Кіровограда, заплющивши очі на результати опитування, і відправила Верховній Раді на затвердження всі сім варіантів назви. — А що, соломонове рішення, — зняти з себе всяку відповідальність, переклавши непопулярну ухвалу на плечі народних депутатів. Ну а тут, у Києві, під тиском заклопотаної громадськості, думка мешканців міста навряд чи стане когось цікавити.
Однак мені здається, що двоголовий птах неодмінно має бути і на гербі України? Адже в нас півкулі національного думального гаджету (тут фахівці розходяться у визначенні точки його підключення — вгорі чи внизу) кожна живе своїм самостійним життям, нібито обидві виростають не з одного місця. Ми голосно обурюємося несправедливістю поділу радянського імперського майна тому, що не нам дісталося місце в Раді безпеки ООН, але при цьому в усіх сферах життя намагаємося вивести пам’ять про це імперське минуле, нібито це була імперія лише росіян (ну, хіба що, ще татар і фіно-угрів), нібито Петербург побудований не на українських кістках, та й сама імператриця Єлизавета не була одруженою з сином простого козелецького козака. Ми пишаємося синами України, які є славою науки і мистецтв Російської імперії, спроможні до нескінченості сперечатися про українське походження Антона Чехова, але місто готові назвати хоч важким для вимови скіфсько-грецьким Ексампей, щоб і духу тут не було від святої тезки російської імператриці. Ох, біс поплутав коваля Вакулу злітати до Петербурга, за черевичками з ноги цариці!
***
Звичайно ж, головною подією минулих вихідних було не опитування про нову назву для старого міста, а вибори до місцевих органів влади, які пройшли в усій Україні. Не лише у випадку з кіровоградським опитуванням, і тут кандидати в депутати та на посади міських голів якось непомітно призабули, що Україна ось уже понад рік на словах є країною розвинутої децентралізації, що на місцевих виборах обираються не органи місцевої влади — метастази влади центральної, а органи місцевого самоврядування, функція яких не оголошення миру або війни, а підтримка добробуту місцевих громад. Чи винні в цьому вибори за партійними списками, абсолютно недоречні на місцевому рівні, чи влада і суспільство ще не до кінця з’ясували собі філософію змін, які повинна принести децентралізація місцевим громадам, все пройшло як завжди. Із цілком прогнозованим результатом.
Можна скільки завгодно говорити на підконтрольних телеканалах і писати в кишенькових газетах про нібито перемогу «Солідарності» в 2/3 областей, чи нібито про феноменальний успіх «Опозиційного блоку», все одно програли всі. Програли місцеві громади, які дізнаватимуться про різке зростання місцевих бюджетів, а, значить, і асигнувань на освіту і медицину, хіба що з багато ілюстрованих звітів Кабміну. — Старі/нові місцеві ради як були, так і залишаться ширмою для дерибану місцевих бюджетів, накопичення первісного політичного капіталу для купівлі прохідного місця до Ради вищого рівня. Програли й самі політичні гравці, які в абсолютній більшості недорахувалися голосів виборців. Українці однаково розчаровані і в партії влади, і в соціал— і націонал-популістах, і в нинішній опозиції.
Хтось говорить, що ми досягли точки неповернення. Хоча, нинішня ситуація більше схожа на точку Лагранжа, — точку рівного притягання двох масивних об’єктів, в якій менший за масою об’єкт може залишатися нескінченно довго. Ми не просто досягли точки неповернення, ми зависли в точці між минулим і майбутнім, без жодного шансу повернутися назад, не маючи при цьому волі рушити вперед. Гучні гасла на рекламних щитах партії влади і партій опозиції не змогли розсіяти розчарування відсутністю реформ. У виборчих списках українці так і не змогли знайти партію, яка змогла б зробити рішучий крок, яка змогла б їм довести, що готова почати змінювати країну хай невеликими, але тисячею малих справ, у кожному місті, у кожному селі.
Політичні проекти, створені під вибори торік, повністю відпрацювали паливо Майдану. — Українців уже не купиш прізвищами волонтерів або ветеранів АТО. Вони чекають на реальні справи. Частина з них за звичкою, як у Харкові, чіпляється хай за погане, але за своє, знайоме. Інші ж просто не прийшли на виборчі дільниці, відмовившись робити вибір між політичним злом і політичним непорозумінням. Ці місцеві вибори не стали рішучим кроком у децентралізації, не стали вони, всупереч багатьом прогнозам, і репетицією очікуваних дострокових виборів до ВР. Вони наочно продемонстрували одне, — головним гальмом реформ є політична система, яка склалася в країні, за рік переварила вливання в неї нової революційної крові. Схоже, майбутнє за новими партіями, за новими особами, за тими, хто раніше боявся бруднити руки політикою. Якщо вони не з’являться, якщо вони не прийдуть у владу, майбутнього в нашої країни може й не бути.
