Витівки долі і Путіна: Смоленськ-2010, Грабове-2014
Так сталося, що в квітні 2010 року, коли під Смоленськом розбився літак з представниками польської влади, я був у Варшаві. Пам’ятаю, що тоді мене дзвінком розбудив Здзіслав Яскула, директор театру в Лодзі. Він щось схвильовано говорив у слухавку про те, що їхній президент помер, що літак розбився на території Росії. Катастрофа, катастрофа – лунало в слухавці. Чесно кажучи, спочатку я не повірив. Поляки люблять не лише нарікати й критикувати самих себе, а й перебільшувати свої національні страждання. Особливо, якщо йдеться про російський контекст. Зрештою, українці теж цим грішать – і невідомо, хто в кого цій звичці навчився.
Прокинувшись остаточно, я ввімкнув телевізор і побачив на всіх каналах карту європейської частини Росії з червоною точкою на півдні. Цю червону точку я не забуду ніколи. Вона символізувала смерть у її найжахливішій іпостасі – непередбачуваній, негероїчній, дурній. Більша половина найвищої польської влади перебувала в тому літаку, який летів у Катинь, місце іншої катастрофи для поляків – розстрілу совєтами майже двадцяти тисяч польських офіцерів. Символіка накладалася на символіку, чорні квіти смерті лягали на червоні гвоздики пам’яті. Я – не поляк, і в той момент ще слабо знав Варшаву, але тоді, в квітні 2010-го, у польській столиці просто в повітрі розлилася атмосфера тривоги. Тривоги спільної, яка боліла всім – незалежно від громадянства і національності.
Разом з тисячами інших людей я вийшов на центральну вулицю Варшави, щоб запалити свічку й покласти квіти перед палацом Президента. Чесно кажучи, у президента Качинського була дуже специфічна репутація, його або любили, або ненавиділи, але у той трагічний день головними були не політичні переконання, а відчуття солідарності. Качинський у момент смерті з принципового політика з поганим характером перетворився в просту людину – беззахисну, наївну, марнославну, смертну. Тому всі ми вийшли запалити свічки не політичному діячеві – а одному з нас, із тих, на кого також чигає смерть. У наступні дні атмосфера навколо Президентського палацу стала істеричною й ура-патріотичною, але в перші години після катастрофи вона була прекрасною й святою, там збиралися розгублені, беззахисні й просто добрі люди, що вміють співчувати всім серцем.
За кілька днів з’явився перший анекдот про смоленську катастрофу. Його називали «жартом про часові пояси». Мовляв, о десятій Путін глянув спросоння на годинник і терміново подзвонив у Польщу, щоб висловити співчуття через катастрофу літака з польським Президентом. «Як, ‒ здивувався прем’єр Туск. – Вони ж ще не вилетіли!». А справа була в тому, що Путін сплутав часові пояси і подзвонив у Варшаву зарано. Звісно ж, наперед знаючи про «непередбачувану» катастрофу.
У ці страшні дні, коли приголомшений трагедією малайзійського Боїнґа світ вимагає розслідувань і покарань, мені пригадується квітень 2010-го. Я впевнений, що літак з польським Президентом ніхто не збивав; водночас я впевнений, що малайзійський Боїнґ був підступно збитий російською ракетою (хай навіть із рук сепаратистів). Але йдеться мені про інше: про те, що будь-яка людина в небі якимось чином повторює долю Ікара, який мав мрію летіти до сонця. У небі, замкнені в бляшанці літака, люди беззахисні й справді рівні – байдуже, президент ти чи сторож, громадянин ЄС чи Індонезії. Усі просто смертні й дуже природньо, по-земному людяні. Бо в людини немає крил, зате є душа, яка справді може злетіти. І яку нікому й ніколи не вдасться збити.
