Як десятиріччя одного музею пов’язано зі статтею Юрія Шевельова «Над озером. Баварія»
Обличчя Києва постійно змінюється. Фахівці й корінні кияни говорять, що сьогодні столиця зовсім не така, якою була бодай двадцять років тому. Зникають не лише вулиці чи будівлі, а й парки, річки, села – останніх поглинає місто. Цієї середи, 16 жовтня, директор Музею історії Святошинського району Сергій Вакулишин представив власне дослідження околиць Києва, завдяки якому визначив та локалізував 475 місцевостей, що вже зникли з мапи столиці. Загалом у його колекції тисяча топонімів. А в наступному році повинен побачити світ довідник, створений на основі дослідження Сергія Вакулишина, «Топонімія Києва ХХ століття».
«У своїй роботі я посилаюся на архівні джерела, картографічні раритети, роботу з довгожителями, – розповідає дослідник. – Займаюся околицями столиці, а вони нашпиговані топонімами. Київ оточують ліси, а це урочища, річки зі своїми назвами. Проблема попереднього десятиріччя полягала в тому, щоб локалізувати топоніми. Мені доводилося ходити від хати до хати, записувати спогади старожилів. А в цій справі час не завжди на вашому боці. Крім того, не на всіх раритетних картах зазначено масштаб. Це означає, що його треба спочатку визначити, порівняти отримані результати з сучасними картами, щоб зрозуміти, що сьогодні на тому чи іншому місці».
Результати свого дослідження Сергій Вакулишин презентував у рамках святкування 10-річчя Музею історії Святошинського району. Щоправда, збір експонатів розпочався раніше, але саме десять років тому заклад переїхав з кімнатки в підвалі до нинішнього приміщення та увійшов до Асоціації музеїв науково-технічного профілю.
Автор вже розповідала читачам про цей єдиний в Україні громадський музей, присвячений саме історії району, в матеріалі «А що було на місці нашої школи?» від 20 березня 2013 року. Він справді багато в чому заслуговує на увагу. Тут кожен мешканець Святошина може більше дізнатися про місце, де живе. Наприклад, в колекції є особисті речі Олега Антонова, генеральний план Микільської Борщагівки 1970-х років архітектора Всеволода Суворова, архівні фото Святошинського міського санаторію 40-60-х років минулого століття, речі, пов’язані з авіаційним заводом, танковим полігоном, підземним бункером часів ІІ світової війни, що знаходилися на території району. Формат такого музею міг би бути цікавим для інших мегаполісів.
Утім, є і зворотній бік медалі. Назагал проблеми в Музею історії Святошинського району такі ж як у багатьох інших краєзнавчих установ: нестача коштів і… нерозуміння того, що час, а відтак й умови роботи музеїв у світі безповоротно змінилися. Переконливим свідченням цього стала прес-конференція з нагоди 10-річчя. У ній взяло участь восьмеро людей, включаючи самого директора. Більшість запрошених – пов’язані з музейною чи краєзнавчою справою, а також двоє журналістів, включно з автором цього матеріалу. Анонсована розмова про аспекти діяльності громадських музеїв та проблеми топонімічної спадщини Києва перетворилася на звіт дослідника й директора в одній особі. Дослідження топонімів околиць Києва, здійснене Сергієм Вакулишиним, – цікаве, але хто про нього дізнається в результаті? Чому б замість покрокового звіту про роботу музею упродовж десяти років, до якого ввійшла інформація на кшталт «У жовтні-грудні 2003 року музей обслужив екскурсіями групи школярів за графіком районної адміністрації»; чи «У червні 2005-го музей отримав звання зразкового»; або «Тоді-то музей відвідав народний депутат Іван Заєць», не організувати публічну лекцію про те, як змінилося обличчя Святошинського району за останні 100 років?
У знакового українського науковця Юрія Шевельова є публіцистична стаття «Над озером. Баварія». Свого часу «День» опублікував іншу статтю вченого «Москва, Маросєйка», в якій він писав, що три страшні вороги українського народу – це Москва, провінціалізм та кочубеївщина. Утім, його триптих «Над озером. Баварія» не менш важливий для розуміння проблем українства. У ньому, власне, йдеться про провінціалізм, про катастрофічне відставання українців ХХ століття – ХХІ, вочевидь, не виняток – від свого часу; більше того – небажання розуміти свій час, творити в цьому часі свою модель розвитку.
«На початку минулого (ХІХ – Авт.) століття на підбій світу вирушав індивід. Він завойовував колонії й розбудовував держави, він ніс світові вовче право і вовчий закон, він прокладав собі дорогу всіма засобами. Це був Наполеон і Бальзак, Фавст і Растіньяк. Про ту добу поет сказав: «Мы все глядим в Наполеоны». В цей час наша література чистими й солодкими словами малювала вузький рожевий світ патріярхального хутора і Марусиної незайманости або пасивно мріяла про давно померлу бравуру козацьких повстань. Це було шляхетно, високо і… непрактично. Література зберегла нам чисте сяйво найсвітліших українських морально-етичних традицій, але вона нічого не зрозуміла в проблемах свого часу і ніяк не ствердила українства на терезах світової історії… – пише Юрій ШЕВЕЛЬОВ. – […] Сучасний передовий світ і сучасний технічний світ можуть багато чого стерпіти. Але ніколи вони не помиряться і не визнають провінціялізму – на якому б етичному рівні провінціялізм не стояв. Трагедія української еміграції, трагедія всього – за малими винятками – українства ХІХ-ХХ сторіч в їхньому безконечному провінціялізмі. Від Марусі Дротівни через Винниченка до леопардизму нашого – раз-у-раз чесні душі, прекрасні наміри, благородні почуття – і провінційщина, провінційщина, провінційщина. Українство ввесь час прекраснодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю добою. Іноді воно пишається цим, частіше – не здає собі з того справи. А то робиться страшно вольовим, страшно активним, мало не звірячим, але це виглядає дуже мило й трохи смішно. Тому наш європеїзм завжди відстає від Європи найменше на яких 30 років… Що ж дивуватися, що, скажімо, наше мистецтво – вияв нашої духовности – не знаходить резонансу серед чужинців?»
Нічого не нагадує? Звісно, сьогодні ситуація, принаймні з мистецтвом, виглядає не так трагічно. Але якщо задуматися, то в країні є цілі верстви людей, які відстали від свого часу. Опозиційні політики, які досі живуть у часі Помаранчевої революції; ура-патріоти, які під час своїх мітингів використовують лозунги УПА сімдесятирічної давнини; зрештою, чимало членів найрізноманітніших спілок, які застрягли десь у 1970-х і досі не видозмінили себе відносно вимог часу: ці митці, письменники, музейники, краєзнавці, представники творчих угрупувань жаліються на пасивне суспільство і не роблять нічого, щоб це суспільство своєю творчістю зацікавити. Прес-конференція до 10-річчя Святошинського музею – це був захід у стилі партійних зборів 1970-1980-х. І жодна нестача фінансування не може слугувати цьому виправданням. А тому навіть якщо музей має у своїй колекції цікаві артефакти, його діяльність не виходить за рамки просвітницьких занять зі школярами, які ходять туди згідно з планом райдержадміністрації. І якщо так триватиме далі, то ті, хто відстав від свого часу, будуть викинуті за борт суспільного життя тими, хто розвивається швидше і… здатен говорити живою мовою.
