Як голосує Донбас? Ч.4. Тітка Таня
«Як мені йому в очі дивитися? За що він воює? Так, він скаже, що за батьківщину, за дім, за дітей. Але дивись, як люди проголосували? Нічого не змінилося. Соромно. ...Знову бабусі нас перемогли»,- так почалося моє знайомство з власницею патріотичного кафе «АРТиШОК» у Сєверодонецьку - тіткою Танею.
Вона невисока, худа жінка з шарфиком «Правий Сектор» на шиї. Тітка Таня постійно бігає по закладу, наливаючи українським солдатам чай і каву. Вона постійно розповідає про місто і те, як вона ганяла зі свого двору п'яний «Беркут» за допомогою запальнички-пістолета.
Вона тільки чотири роки живе в Сєверодонецьку, до цього 20 років жила в Сочі, але каже, що там задихалася, а батьківщиною для неї завжди була Україна.
Солдати батальйону «Чернігів» та «Львів» постійно привозять прапори України тітці Тані, тому заклад більше схоже на музей прапора. В кожному кутку, як оберіг, стоїть «Візитка Яроша». Поки ми розмовляємо, тут грає «Я не здамся без бою» Океану Ельзи.
- Прапор України не знімали, коли «ЛНР» була?
- Ні, ви що. У мене тоді прапора на вулиці не було. Тільки всередині маленький український був до самого кінця, а на вході-маленька наклейка «Сєверодонецьк - це Україна». Але, дякувати Богу, якось пронесло, не розстріляли. Але приходили. ...Чотири дні поспіль до мене офіцери ходили.
- Російські офіцери чи сепари?
- Росіяни...
- А що говорили?
- Та вони спочатку приходили кави попити, побалакати. Вони, мабуть, не вояки. Політологи, можливо. Без зброї до мене ходили, вже в останній день один із них мені пушку показав. І цей офіцер чотири дні ходив, до часу, коли наші Щастя взяли. Він тоді прибіг до мене і каже: «Таню, якщо мене будуть шукати, то ти мене не бачила». Він із Москви, Плехановку закінчив.
- А що прапорець?
- Він коли прапорець побачив, то такий без напрягу, культурно так каже: «А що цей у вас прапорець висить, а не ЛНР чи Росії?». Я тоді прапорець витягаю, дивлюся на нього і кажу: «Ви такий варіант розглядаєте?». Він: «Який?» А я йому: «Єдиної України». Він тоді мені сказав, мовляв, Таню, небезпечно бути такою прямою. Але не розстріляли ж...
- Сепаратисти приходили в кафе?
- Ні. Одного разу тільки був хлопець у цивільному, сидів тут каву пив. Його завербувати хотіли в бойовики. Так він мене попередив про це. Сказав, що у нього буде зустріч тут. Потім приходить до нього інший у цивільному, але не залишився в кафе, а витяг цього Ігоря на вулицю.
Я потім запитую Ігоря, чому не залишилися. Так він мені сказав, що той другий мене знав. Тож сепари про мене знали, але якось Ангел-хранитель уберіг.
- Ви одразу відкривали кафе в такому стилі?
- Так, практично нічого не змінювалося. Тільки прапорів більше стало, бо хлопці попривозили. А так все було: і вишиванка, і прапорець...
- У вас багато друзів у Сєверодонецьку?
Пауза. Тітка Таня вдумливо дивиться на мене. Наш друг Аріф Багіров, місцевий проукраїнський активіст, який розмовляв із нами, посміхаючись каже: «Провокаційне питання».
- Ну так...
- А вони знають, чим ви займаєтеся. Знають про вашу проукраїнської діяльності?
- Звичайно, не маленькі ж. Я 25 травня у вишиванці містом ходила. Так кожен другий плював мені в спину. Я ні від кого не приховую свою позицію... Я не знаю чому мене сепаратисти не вбили... Правда, не знаю.
- Як військові дізналися про вашу кафешку?
- Ой... Це смішно було. Спочатку львівський і чернігівський батальйони патрулювали тут на вулиці біля ятки. Так я нахабно до них підходила і пропонувала випити чаю, мовляв, хлопці не бійтеся, не отрую (Усміхається.).
- І як відреагували?
- Вони зайшли, почали одразу фотографуватися. Спочатку я їм тортики навіть не пропонувала, а деяким показувала, як готую чай і каву, щоб не думали, що я їм щось там підсиплю. Але, напевно, вони одразу добре до мене поставилися, бо в мене все в західному стилі - рушнички, вишиванка. Ну, і вони просто інші.
- А старші вояки ходять сюди?
- Так. Всі ходять, спочатку не дуже, але потім вже часто ходили. Зараз їх немає, бо багато комбатів на виборах. Львівський комбат приходив, сміялися багато.
- Чому ви за «Правий Сектор» голосували?
- Я голосувала за «Правий Сектор», а за депутатів не голосувала. Написала на аркуші - «все під***и!». Я вважаю, що вони для Донбасу - це найкращий вихід. Треба вбивати, треба ловити. Ну, нехай навіть не вбивати - треба саджати. Розумієш, у нас народ такий...
- «Правий Сектор» це робитиме?
- Так, але знаєш, скоро не тільки вони будуть це робити. Скоро вже всі батальйони почнуть, бо вони розуміють, що настав час діяти жорстко. Вони просто перестануть слухати своїх командирів. Комусь вигідно, що б пацани не воювали.
Ось залишається крок до звільнення міста, а їм дають команду повертатися. Комусь вигідно, щоб війна затягнулася. А як ми будемо рятувати пацанів у землянках взимку?
- Ви не боїтеся повертатися додому ввечері?
- Я на таксі їжджу. Але страх є... Знаєте, я намагаюся не думати про нього, щоб не притягувати. Мене колись друг навчив, що якщо не боятися, то нічого не трапиться.
Прощаємося ми як старі знайомі. Тітка Таня обіймає мене, а на її очах проступають сльози. Вона просить не розчаровуватися в Донбасі, бо «тут є люди, за яких варто боротися».
Ярослав Назар, Сєверодонецьк – Львів
