Як українцям здобутися на «велику літературу»?
Тоталітарні режими завжди дбали про літературу та письменників. Але насамперед (а часом і виключно) про тих авторів, які були «правильними» під класовим чи расовим оглядами — або під обома разом, і про ті твори, які йшли в річищі останніх рішень партії. І не так важило, що то була за партія — ВКП(б), НСДАП, СЄПН чи ПОРП. Ленінське гасло про партійність літератури та заклик послати геть (і подалі) літераторів безпартійних успішно втілювалися в життя, при цьому партійність розумілася однозначно — як вірне служіння правлячій компартії та особисто її вождеві.
Читачі «Дня», мабуть, бачили кадри німецької кінохроніки, на яких показані вогнища з книжок, що їх у першій половині 1930-х розпалювали штурмовики, знищуючи «неправильну» літературу. Але нацисти були тільки учнями більшовиків, які робили те саме в першій половині 1920-х, причому знищенню підлягали навіть деякі книги Льва Толстого й дитячі казки Корнія Чуковського; на 12 років раніше за Геббельса заступниця наркома освіти Надія Крупська, дружина Леніна, склала списки книжок, які — за «сприяння» ГПУ — підлягали вилученню та знищенню. А далі вогнища з книг в СРСР палали аж до 1953 року — щоразу влада знаходила «невірні» ідеї в «неправильних» книжках «ворожих» авторів. У цьому контексті українські автори були ідеальною мішенню: до «класових помилок» у них додавалися ще й «націоналістичні ухили»…
Отож якщо Геббельс щось і додав до цього дійства, то лише публічні спалення на міських площах — «неправильні» книги більшовики палили не в меншій кількості, проте подалі від людського ока.
Але не тільки книги, які вважалися під оглядом панівної ідеології «неправильними», підлягали вилученню і знищенню. Так само вчиняли й щодо «неправильних» літераторів. Тільки й різниці, що в темний період загострення класової/расової боротьби зазвичай вилучали з життя, а в порівняно «ліберальні» періоди, якщо можна вжити такий зворот щодо тоталітаризму, тільки виключали з офіційних письменницьких організацій, а водночас і переставали друкувати. Це було неабияким покаранням: адже «правильні» книги друкували за рахунок держави великими, інколи дуже великими накладами, при цьому більше важила їхня ідейність, аніж мистецька вартість. Ті українці, росіяни, литовці, поляки, чехи, яким зараз трохи більше за сорок, не забули, мабуть, ущерть наповнених книгарень, у яких дуже рідко можна було купити якусь пристойну художню книжку…
Відповідно й члени офіційних письменницьких організацій, якщо тільки демонстрували лояльність до влади, жили непогано, маючи суспільну шану й великі гроші. Декому дозволялося навіть критикувати «окремі недоліки» чинного стану справ, аби тільки ця критика не торкалася підвалин державного ладу та партійних вождів. А декому давали доступ до певних архівних матеріалів, і вони могли видавати на-гора сенсаційні (ясна річ, уважно профільтровані цензурою) речі, здебільшого на історичні теми. Зрозуміло, що в них обов’язково мала бути присутньою офіційна ідеологічна лінія.
Відхилення не дозволялися: так, російський письменник Костянтин Симонов, Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської та шести Сталінських премій, не зміг опублікувати свій фронтовий щоденник 1941 року, вже набраний та анонсований у журналі «Новый мир», — цей текст побачив світ лише в роки перебудови, через десять років по смерті письменника.
З іншого боку, під час перебудови поблажливість, а потім і скасування цензури зіграли злі жарти з «генералами» радянського письменництва. Скажімо, план нападу СРСР на Німеччину влітку 1941-го першим опублікував Володимир Карпов, перший секретар Спілки письменників СРСР, який мав доступ практично до всіх архівів. Опублікував, не розуміючи страшної сили цього документа, вважаючи цей план лише «грою розуму» Жукова й Василевського, майбутніх маршалів, а тоді генштабістів. А потім з’ясувалося, що всі заходи, передбачені цим планом, були виконані чи майже виконані, крім одного — нападу на Німеччину…
Звісно, у найлютіші часи траплялися письменники, яким вдавалося зберегти бодай якесь «внутрішнє коло» ідей, внутрішню автономію. Російським письменникам зробити це було легше, аніж українським, бо від останніх вимагалася подвійна лояльність — партії та імперії. Хтось займався перекладами іноземної класики, хтось паралельно з вірнопідданими творами писав «у шухляду». А в 1960-х з’явились такі реалії, як самвидав і «тамвидав», тобто заборонені для радянських письменників видання, за публікування в яких своїх творів письменник міг бути суворо покараний, а якщо ні — то йому доводилося «відробляти» ласку партії, нещадно викриваючи «ворогів».
З падінням тоталітаризму — хоч би де це відбувалося — на якийсь час письменницьке життя істотно ускладнилося, аж поки, з одного боку, не набули сили ринкові механізми в царині книговидання, з другого ж — держава не започатковувала культурницьких програм уже на нових, демократичних засадах. Але на відміну від Німеччини другої половини 1940-х чи Польщі першої половини 1990-х, ба навіть єльцинської Росії з її неабиякими податковими пільгами для видавців, в Україні з нормальною інтеграцією письменників у більш-менш демократизоване суспільство, як то кажуть, не склалося. Суспільна вага літератури на якийсь час істотно впала, навіть порівняно з тоталітарними часами, а прибутки від видання книжок навіть у популярних авторів були незначними.
Ситуація дещо виправилася під час та після помаранчевої революції, коли плеяда письменників постала серед лідерів громадської думки, а наклади художніх книжок стали сягати до десятків ба навіть сотень тисяч примірників. Але трохи пізніше, у 2008 — 2009 роках сталася економічна криза, невдовзі прийшов Янукович разом із Табачником, і знову — економічна криза, тепер уже після Революції Гідності. Тож у багатьох потенційних читачів зараз просто немає грошей, щоб купувати книжки для душі й для розуму.
Тим часом для того щоб сформувалася та цілісність національної культури, про яку майже тридцять років тому писав Іван Дзюба і без якої неможливе гідне національне життя, зокрема в соціально-економічному вимірі, — для цього потрібна література, і не лише масова чи то «попсова», а й елітарна, спеціалізована відповідно до різних категорій читачів та їхніх інтересів. Виходить замкнене коло: нормальний літературний процес без ідеологічного тиску і без штучного збіднення літератури, зниження її фахової планки неможливий без цивілізованого ринку, без стабільного економічного зростання, без структурованої еліти, без розвинутого національного культурного простору. А водночас всі ці речі неможливі без потужної літератури: адже хай би що там казали нині постмодерністи, вона не втратила своєї функції «школи життя», і поза увагою до художньої літератури та поза її поцінуванням національна еліта ще в жодній нормальній країні не формувалася.
Як це коло розірвати і як українським письменникам створити ту справді «велику літературу», про яку 70 років тому писав визначний гуманітарій Юрій Шерех-Шевельов? Як за допомогою літератури, але без диктату держави, домогтися подолання наших постколоніальних синдромів? Це одна з найбільших загадок і найскладніших проблем України перших десятиліть ХХІ століття.
