«Як упав же він…»
У Києві знесено пам’ятник Леніну
Взагалі-то, пам’ятники встановлюються і демонтуються за рішеннями територіальних громад, волю яких представляють органи місцевого самоврядування. Але чи є нині в столиці України такі органи? Відповідь очевидна: немає.
У Києві немає міського голови, немає і легітимної Київради. Адже, як відомо, п’ятирічний термін повноважень міської ради закінчився ще 2 червня ц.р. А Конституція України не передбачає, що він може бути продовжений (ст.141 Основного Закону чітко визначає термін повноважень органів місцевої влади: п’ять років – і ні днем більше). Тим часом, 30 травня ц.р. Конституційний суд ухвалив рішення, згідно з яким «усі чергові вибори депутатів Верховної Ради, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових чи позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень рад або голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року».
Проте навіть після цього вельми і вельми сумнівного рішення Верховна Рада мала право призначити в Києві позачергові вибори, – з тим, щоб у 2015-му відбулися чергові.
Влада, однак, вирішила йти протоптаним шахрайським шляхом: натиснувши на потрібні «судові» важелі, вона «доточила» старій Київраді ще два роки існування. І в гробу вона бачила Конституцію України!
Право громадян вибирати й обиратися до органів місцевого самоврядування, передбачене ст.38 Конституції України, було, отже, порушене. З морально-політичного ж погляду, відбувся акт зневаги до киян, їх шантажу. Тож коли тепер у стихійний спосіб, на хвилі масових протестів сталося знесення пам’ятника Леніну, ми повинні бачити глибинні причини цієї події. І не лише цієї: ДЕРЖАВА ПОСТІЙНО ШАНТАЖУЄ СУСПІЛЬСТВО.
Дошантажувалася.
Я не в захопленні від дій «свободівців», які знесли пам’ятник. Серед іншого, й тому, що таким чином розпорошується енергія боротьби: замість того, щоб говорити про Януковича і його владу, у мережі тепер кинулися сперечатися про Леніна. Оцінки того, що сталося на Бесарабці увечері 9 грудня, розійшлися навіть у середовищі євромайданівців. Як гадаєте, кому це на руку?
Якщо ж абстрагуватися від особливостей моменту і від того способу, в який було повержено київського Ілліча, то, за великим історичним рахунком, у столиці країни, що претендує на статус європейської, символам комуністичного тоталітаризму не місце. Є приклад пострадянських країн: пам’ятники більшовицьким вождям краще виставляти у спеціально відведених для цього місцях.
Ленін – творець червоної імперії; з його іменем пов’язано багато лихого, що було вчинено більшовиками в Україні. Починаючи від першої окупації, здійсненої в грудні 1917-січні 1918 рр., коли «муравйовці» заливали Київ кров’ю, – і до голодомору та репресій, здійснених ідейним спадкоємцем Леніна Йосифом Сталіним.
Тому я б не хотів, щоб Ленін «повернувся» у Київ.
Пологи – річ болісна, і якщо знімати їх на камеру, багато хто відверне очі. Але мине час – забудуться деталі, спадуть політичні пристрасті, і знесення останнього київського пам’ятника Леніну сприйматиметься передусім як факт нашого тяжкого прощання із власним тоталітарним минулим.
