Якби ви вчились так, як треба…
В істериці, яка спалахнула в офіційних російських структурах і пропутінській пародії на громадянське суспільство після виходу в ефір інтерв’ю Арсенія Яценюка німецькому телеканалу ARD, де пролунало твердження про «радянську інвейжн як в Україну, так і в тому числі в Німеччину», немає нічого дивного. У Москві використовують найменшу зачіпку, найменший інформаційний привід, щоб обплювати Україну й українців; а якщо такого приводу немає, то його штучно створюють (згадаймо лишень «розіп’ятого хлопчика»). Нема нічого дивного і в офіційній німецькій реакції на російську істерику – з одного боку, Берлін відмовився коментувати слова Яценюка, з іншого боку – вкотре розшаркався перед Москвою, заявивши, що не ставить під сумнів «німецьку відповідальність за радянських громадян, які загинули у Другій світовій війні». Очевидно, і за ті 954 тисячі вояків Червоної армії, ополчення та партизанських загонів, розстріляних за вироками трибуналів, а здебільшого без них, у спину, комісарами, політруками і загороджувальними загонами, і за мільйони тих «граків», «сірих піджаків» і «чорносвиток», кого Жукови-Конєви беззбройними гнали в лобові атаки на німецькі кулемети…
Але, зрештою, Москва – Москвою, Берлін – Берліном, а нам, як писав поет, своє робити. І в цьому плані виникає чимало запитань і до самого прем’єра України, і до його прес-служби та речників МЗС, які потім роз’яснювали, що конкретно малося на увазі під отим самим «інвейжн».
Найперше запитання – до Арсенія Петровича: якого, перепрошую, дідька він ужив англійське слово «інвейжн» (invasion), адже в українській літературній мові є слово «інвазія», і буковинець Яценюк не міг його не чути і не знати. А основне значення цього слова – «проникнення кудись чогось чужорідного та небезпечного», і йдеться далеко не тільки про воєнні дії, про агресію. Шпигунство, масована пропагандистська атака, економічна експансія – все це підпадає під поняття «інвазія», коли йдеться про суспільні процеси. Але прем’єр України з якогось дива використав саме англійське слово, основне значення якого – «вторгнення», «навала», що і допомогло Москві аргументувати свою чергову пропагандистську істерику.
Друге запитання – до прем’єрського прес-секретаря Ольга Лаппо. Вона так роз’яснила слова шефа: «Арсеній Яценюк мав на увазі поділ Німеччини Радянським Союзом після Другої світової війни». Результат: новий залп із Москви – мовляв, Німеччина була поділена на зони окупації за рішеннями Ялтинської та Потсдамської конференцій «великої трійки», і саме західні союзники спровокували поділ країни на дві держави: адже спершу у травні 1949 року була створена Федеративна Республіка Німеччини, а потім, лише у жовтні, на основі радянської зони – Німецька Демократична Республіка. Ясна річ, СРСР й особисто товариш Сталін доклали всіх зусиль, щоб повоєнна Німеччина не була єдиною і демократичною не за назвою, а за суттю – але з формально-правового погляду Радянський Союз Німеччину не ділив. То ж чому з’явився такий незграбний і некваліфікований коментар слів прем’єра?
Третє запитання – до МЗС України. Речника міністерства Євген Перебийніс цілком справедливо зауважив, що «СРСР після Другої світової війни експортував тоталітарний режим», «жорстоко придушував будь-які спроби демократичних змін, як це було в Будапешті, Празі, Варшаві і багатьох інших столицях так званого «соцтабору» і «факт фізичної та ідеологічної окупації Радянським Союзом країн Центральної та Східної Європи, в тому числі Східної Німеччини, для сучасної Росії є таким же нормальним явищем, як і нинішня окупація Криму і Донбасу». Але чого в переліку цих столиць не згаданий Берлін, де у червні 1953 року спалахнуло народне повстання проти комуністичного режиму, придушене радянськими військами? Чому не було сказано про десятки учасників протестів, убитих радянськими солдатами? Можна було би згадати і про блокаду Західного Берліну, і про зведення Берлінського муру, і про повоєнний грабунок музеїв на окупованій Червоною армією територій, в якому особливо «відзначився» маршал Жуков… Що це –невміння скористатися виграшними фактами чи недостатнє знання предмету?
І, нарешті, головне запитання до всіх причетних до ситуації з українського боку: чому ніхто з них не згадав про два найяскравіші приклади радянської інвазії, які мали на меті комуністичний переворот у Німеччині і її наступне приєднання до СРСР в якості «союзної республіки»?
Ідеться про 1923 рік і про 1932-33 роки.
У 1923 році керівництво СРСР, воно ж одночасно й керівництво Комінтерну, готувало аж дві революції: у Болгарії та Німеччині. На них були кинуті величезні фінансові ресурси й людські сили. Тодішній особистий секретар Сталіна Борис Бажанов підготовку до захоплення влади у Німеччина \пізніше описав так: «У кінці вересня відбулося надзвичайне засідання Політбюро, настільки секретне, що на нього було запрошено тільки члени Політбюро та я. Жодного з членів ЦК на нього допущено не було. Воно було зібране для того, щоб фіксувати дату перевороту у Німеччині. Її було призначено на 9 листопада 1923 року». 4 жовтня 1923 року відбулося інше засідання, нак початку 2000-х його рішення було оприлюднене (протокол №38):
«Ухвалили <…>
3. Погодитися з комісією у питання призначення терміну – 9 листопада цього року.
4. Докласти усіх політичних та організаційних зусиль до того, щоб цього терміну було дотримано. <…>
7. Послати до Німеччини тт. П’ятакова, Радека, Рудзутака і Куйбишева. <…>
13. Збільшити особливий фонд на 500 000 золотих рублів».
Бажанов писав: кошти на німецьку революцію були виділені величезні, згодом було ухвалено рішення взагалі коштів не обмежувати. В СРСР мобілізували як комуністів німецького походження, так і тих, хто володів німецькою мовою. Їх відправляли до Німеччини на підпільну роботу. Серед відправлених – нарком праці Василь Шмідт, кандидат у члени політбюро Микола Бухарін, перший заступник Дзержинського В’ячеслав Менжинський, член колегії ҐПУ Генріх Ягода, начальних іноземного відділу ҐПУ Меєр Тріліссер, знані воєначальники Іоакім Вацетіс і Михайло Тухачевський…
Заступник голови ҐПУ Йосиф Уншліхт грав у цих подіях особливу роль. Бажанов писав: «На Уншліхта було покладено організацію загонів збройного повстання для перевороту, їх рекрутування та постачання зброєю. На нього ж таки було покладено обов’язок організації німецького ЧК для винищення буржуазії та противників революції після перевороту». А один з керівників радянської розвідки Вальтер Кривицький, який під час Великого Терору втік на Захід, згадував: «У Німеччині ми працювали над організацією військових комуністичних формувань для майбутньої німецької Червоної Армії… Москва вирішила цього разу продумати все до дрібниць. Вона таємно спрямувала до Німеччини своїх найкращих людей – Бухаріна, Лєвіне, одного з лідерів Баварської радянської диктатури, яка проіснувала чотири тижні, П’ятакова, угорських та болгарських агентів Комінтерну і самого Радека. Ми, командири Червоної Армії, продовжували у Німеччині навчання військ. Проводили секретні нічні маневри поблизу Золінґена у Рейнській області, у який іноді брали участь по декілька тисяч робітників… Готуючись здійснити революцію, німецькі комуністи створювали так звані «групи Т» - невеликі терористичні групи для деморалізації рейхсверу та поліцейських сил за допомогою серії замахів… Упродовж кількох тижнів ці групи завдавали швидких та ефективних ударів у різних частинах Німеччини, обираючи для цього поліцейських чинів та інших противників комуністичної справи».
Може, втікачі з СРСР оббріхували більшовицьких керівників? Та ні – Сталін, скажімо, не робив таємниці зі своєї участі у підготовці перевороту в Німеччині з метою перетворення її на одну з радянських республік. У промові на об’єднаному пленумі ЦК та ЦКК ВКП(б) 1 серпня 1927 року він заявив: «Німецька комісія Комінтерну у складі Зинов’єва, Бухаріна, Сталіна, Троцького, Радека і деяких німецьких товаришів мала ряд конкретних рішень про пряму допомогу німецьким товаришам у справі захоплення влади».
Але тоді Німеччині пощастило. Попри всі зусилля Москви, комуністичний переворот зазнав фіаско. Не вдався і путч нацистів Гітлера, який – за вкрай дивовижним збігом обставин – відбувся одночасно з путчем більшовиків…
А от через десятиліття ситуація склалася значно гірше. Нагадаю, що в той час керівництво Комінтерну (читай – Сталін) вважали своїм головним ворогом у Німеччині не нацистів, а «соціал-фашистів», тобто – соціал-демократів. Ці ідеологічні настанови викладені, зокрема, в книзі Г.Мінського «Под знаком революционного подъема. Выборы и классовая борьба в Германии». (М, Партиздат, 1933). Книга написана у 1932 році, а видана друком на початку лютого 1933 року, коли Гітлер вже став рейхсканцлером Німеччини. Одна з головних ідей книги – що соціал-демократія, себто «соціал-фашисти», значно небезпечніша за націонал-соціалістів: «Соціал-фашистська партія міцно прикріплена до колісниці капіталу, вона сприяє зміцненню фашистської диктатури… Саме тому, що партія Гітлера в даний час втрачає своїх прихильників з лав трудящих, тепер особливо зростає значення соціал-демократії для фашистської політики фінансового капіталу. Боротьба за викриття соціал-фашизму, боротьба за повне звільнення трудящих мас з-під впливу соціал-фашистських вождів залишається, як і раніше, корінним завданням, яке стоїть перед компартією». Ось так. Ці «соціал-фашисти» - й «опора фашистської диктатури», і «прислужники уряду великого капіталу та поміщиків», і «зрадники робітничого класу», і «поповнення сил Гітлера»…
У післямові книги, написаній на початку лютого 1933 року, про фюрера і його партію говориться зневажливо – «обдурені Гітлером маси починають відходити від нього… В лавах самої партії націонал-соціалістів, серед штурмовиків відбувається бродіння, в самому керівництві відбувається тертя… Занепад партії націонал-соціалістів розпочався…» Й остаточний висновок комінтернівського пропагандиста: «На «подвиги» уряду Гітлера, на прислужництво цьому фашистському уряду з боку соціал-фашистських вождів, пролетаріат Німеччини відповість новим згуртуванням своїх лав навколо компартії для боротьби під прапором Комінтерну за повалення буржуазії, за німецький Жовтень». Написано й надруковано це Комінтерном якраз напередодні підпалу Рейхстагу…
Іншими словами, ідеологічна й організаційно-ресурсна інвазія Москви у Німеччину в 1932-33 роках (не таємниця, що місцева Компартія була на утриманні Кремля, а її кадри проходили вишкіл в СРСР) мала наслідком розкол в середовищі противників нацизму та відкрила Гітлеру шлях до влади. Тим часом за результатами парламентських виборців літа 1932 року соціал-демократи, комуністи і центристи мали 52% депутатських місць і могли сформувати уряд, який би поставив крапку на кар’єрі біснуватого фюрера. Та Москва вирішила інакше, наслідки чого відомі.
Отож, якби в уряді України бодай хтось учив історію ХХ століття або хоч користувався послугами кваліфікованих консультантів, можна було б зовсім інакше вести мову про радянську інвазію. Але… І ще раз але…
