Який ѓудзичок не мріє про петельку
Кажуть, не буває другого шансу справити перше враження. А ось і неправда. Інколи відкриваю шафу, дивлюся й розумію, що третину одягу, схоже, тримаю на випадок, якщо збожеволію, а як же закохувалася у кожну річ з першого погляду. Якщо виникає думка, як я могла це купити, час приступати до домашньої творчості. Повірте, другий шанс може бути гостросюжетніший за перший. Це вину не можна надати особливої повнотілості, якщо не склалися у його виноградному дитинстві належні умови, а застарілій, але якісній речі потрібно просто подарувати нову професію. Відмітаємо деяку димність у думках, нав’язану чисельними глянцями, що варто обов’язково позбавлятися від мотлоху, це, мовляв, глушить фантазію і відлякує прихід нових речей. Ні, погоджуємося лише наполовину.
Втім, відволікаючись, скажу відверто, що зовсім не проти того, аби з гідними, але вже неактуальними речами якось розумно повестися, але як? Комісіонки давно чи то померли, чи то десь скромно животіють. Хто має час шукати їх по всьому місту, аби, можливо, почути: ми зараз тимчасово переповнені, телефонуйте. Все зрозуміло: всі хочуть здати, ніхто не купує. Ось у комісіонках радянського періоду життя було загадковим, ошатним і безтурботним. Думати продавцям про тугу копієчку особливої потреби не було — все обов’язково куплять. Адже тенденція була протилежною теперішній: здавали речей небагато, а купити щось хотіли всі. Нарити можна було що завгодно, маючи талан і смак, природно. Проте гарний смак — поняття відносне, для деяких просто неістотне. Всі шукали і часто знаходили потрібну саме їм річ.
Мабуть, як і раніше жваво живуть лише ті, хто може щось запропонувати з вінтажу та купюру, раритети різних позицій. Втім, це вже ближче до колекціонування, і, як стверджують модні глянці, це наймодніший підпис у світській хроніці. Прудкі світські персонажі шукають свої скарби скрізь — на європейських курортах, на блошиних базарах, у збіднілих буржуазних гніздах, усіляких антикварних точках. Статусний символ тут у тому, що таке полювання збадьорює, придбання відносно задарма гарної речі викликає особливий, незрівняний прилив бадьорості, до того ж буде про що поговорить і чим похвалитися з такими ж і перед такими ж. Це як клубна пристрасть, без неї — як без макіяжу.
Багато хто став навіть фахівцем зберігання старовинних речей, а це не так просто. Одна обізнана пані навіть публічно поділилася своїми секретами. Запам’ятала, що сукні двадцятих років минулого сторіччя не можна тримати на вішалках, тканина під власним тягарем може порватися. Речі обкладають цигарковим папером — він нейтралізує кислоту, на відміну від целофану, який нею просякнутий.
Дивно, що такі витончені знання згадалися зовсім у недоречному інтер’єрі — на нашому блошиному ринку, який більше нагадував поклади старих, навіть убогих, речей. Схоже, постійні продавці живуть тут своїм дивним життям, продаючи за гріш, якщо пощастить, непотрібне дитяче взуття, якийсь тьмяний одяг, скельця минулих років (тут, трапляється, можна угледіти і якусь заманушку). Сидять годинами, деякі просто на шпалах під пекучим сонцем. Так і не зрозуміла: це уповільнений бізнес чи різновид дозвілля. Купують скромно, правильніше, гідні предмети зникають уранці за перші 15 хвилин, а далі — сон, завдовжки в день. Європейською чарівністю блішок тут і не пахне, щоправда, ніжки одного легкого столика, більше схожого на кашпо, ще якийсь час розбурхували мою уяву, та швидко забулися. Мабуть, не дуже й зачарували. Проте вразило інше — величезна, кілометрова кількість убогих речей, у яких і змолоду не було ніякої пікантності, а тому вони ніколи не стануть річчю з історією.
Щоправда, дивлячись хто що шукає. Одна знайома художниця, риючись у натуральних шматочках тканин, стикнулася з чиїмись руками на одному і тому ж мереживі. Піднявши очі, побачила свою подругу. Обидві трохи зніяковіли, адже процес пошуку вельми інтимний. У вторинного з минулого завжди є свої покупці. Навіть старий посуд 60-70-х років минулого сторіччя, й, зазначу, зовсім не вишуканий, а просто з хорошого якісного замісу, розуміючій людині дорожчий за нові клоновані сервізи з явно заважкою ціною. Моя ж знайома працює з клаптиками тканини й зуміла так опоетизувати скромну сировину, що інколи здається, ніби привласнила їм графський титул. Ці композиції вона жартома називає художнім штопанням, і на виставках, знаю, вони дуже жваво продаються. До речі, зраділа, що несподівано з нею зустрілася, одразу запропонувала у подарунок натуральні потенційні клаптики з моєї шафи. Поділилася і своєю ідеєю — давно планую створити панно, обов’язково велике, де житиме дерево з сильними гілками з приголомшливих галстуків мого коханого. На згадку про нього.
З бурхливими потоками ідей можна стикнутися де завгодно — у магазині ѓудзиків, у музеї історії унітазів, навіть у хімчистці. Придивіться: скрізь вирують пристрасті.
У музеї історії унітазу, окрім цікавої розповіді екскурсовода про розвиток людства, природно, в контексті цієї вічно животрепетної проблеми, запам’ятала картину, подаровану музею. На ній — два сільських дощатих туалети, «М» і «Ж» стоять, ласкаво схилившись один до одного. Виходить, це все — про вічне, і навіть скромняги з городніх задвірків мають право закохатися.
У магазині ѓудзиків звернула увагу, як симпатична, схожа на підлітка жінка, вибираючи ѓудзики для близького друга, але чужого чоловіка, говорила своїй товаришці: нехай хоч ѓудзики на його піджаку будуть мої. Гріє навіть це. Треба ж — які одкровення очікують на кожному кроці. Шкода лише, подумала, що, розриваючи чоловіка на частини, не замислюються, що ті, хто живуть на дві сім’ї, помирають набагато раніше, ніж його жінки, а тим більше ѓудзики, яких інколи за особливі заслуги призначають і талісманами. Знаю одну пані, яка зі старовинних щасливих ѓудзиків зробила кліпси і тепер без цих матово-перламутрових, кольору слонової кістки, — нікуди. Стверджує: допомагає тримати голову над водою і тим самим утримує від необачних вчинків.
Навіть плями на одязі можуть багато розповісти про свого господаря. У хімчистці мені розказали, природно, більш сухою мовою, але по суті все про те ж. Плями, якщо хочете, підкидають людині шпаргалку-нагадування: не розмахуй руками, їж спокійно, не перезбуджуйся дуже від зустрічі з друзями. Можна плями сприймати і як своєрідну інтригу, адже зухвалість — їхній коник, та й живляться вони нашим стресом — і білим, і чорним. Лишень зазівалися, відвернулися — вони тут як тут. Знаю одного пустуна, який знайшов свій спосіб боротьби з плямами, він акуратно їх вирізає з футболок, які стали нагадувати решето. Може, комусь і подобається. Думаю, це дивний сюжет для мультфільму. Для дорослих, адже й у плям трапляється своє особисте життя.
Виходить, що багатогранність відстежується у всьому, навіть коли шукаєш ѓудзичок. Адже розумієш: йому знадобиться петля. Значить, варто шити сарафани з немодифікованого ситцю, якщо такий пощастить десь знайти, позбавитися хоч улітку від безстатевих блискавок, а прикрасити вбрання доріжкою дрібних дивних ѓудзичків, які спинку зроблять прямою, ходу — легкою, думки — піднесеними.
Літо ж попрошу: ти хоч тихо убрід мене перейди, все одно вважатиму це подарунком. Щоправда, краще на узбережжі, де ще не бувала, адже так добре, коли щось уперше. Проте головне, нагадую собі, — не вирішити, що море по коліно.
Обережно — уникаймо перегріву в усьому...
