Який кошмар, яка принада
«В очікуванні побачення з новими платіжками хочеться розлучитися з цим світом», — почула від чоловіка, який перераховував свої гроші біля банківського віконця. Найімовірніше, він говорив сам до себе, але вловивши, виразно, буквально в цю ж хвилину зрозуміла — буду більш старанно вчитися у всього, що вміє тримати удар. Адже (перше, що спало на думку), наприклад, стеблинка соняшника може утримувати кілограмову квітку. Навіть учені замислились — як їй це вдається, і виявили, що міцність забезпечує особливий фітогормон. Узяли і запропонували — включити його до омолоджуючого крему для шиї, яка, як відомо, всьому голова. Правда, нагадую собі — від тьмяних думок колір обличчя може набути відтінку авокадо, а за той самий крем для шиї просять суму доволі колючу, та, головне, налаштувати себе — не здаватися. Чомусь, не зовсім мотивовано надихнувшись гнучкістю соняшника та його підказкою, вирішила швиденько оформити розстрочку на оплату опалення, щоб менше нервів витрачати, хоча розумію — це сеанс заспокійливо-відволікаючої терапії від уряду. В «Київенерго» пояснили, що ще не знають, як відбуватиметься цей процес і поки що програма не працює. Цікаво, можливо, вони думають, що зараз тільки весна. Побачивши в тому ж банку певне пожвавлення біля менеджера, який проводив лікнеп по оплаті комуналок, у режимі онлайн, пригадалося улюблене порівняння: «Так першого спекотного дня вівці збираються в тіні дерев, як літні жінки, і ти розумієш, що прийшла весна». Все добре, але зараз аж ніяк не весна, і батареї в будинку лише великі фантазери можуть назвати гарячими, швидше, вони — ледь теплі, що замало для майбутньої зими, до того ж, враховуючи вартість обігріву. У багатьох від цього сни стали злими, службовими, якщо, звичайно, сон не втік зовсім. Добре — беру на прокат ще одну пораду, цього разу від соціологів, які стверджують, що готовність особистості терпіти заради відкладеної в часі винагороди, є запорукою успіху на життєвому шляху. Приміряю це до нинішньої осінньої ситуації і підозрюю, що до успіху не кожен добіжить, а отримати тьмяний погляд ще по дорозі — запросто. Тоді й дві зморшки виглядатимуть як десять. Якщо вірити тому, що метою будь-якої гри, і дітей і тварин, є навчитися емоційно і фізично долати небезпеки, то можна спробувати, замружившись міцно, пограти у щось з балансуючими механізмами виживання і усунути нинішнє розбалансування. Відчуваю внутрішній опір, а ось апетит нервово зростає, уважніше розглядаючи вітрини, помічаю спокусливий сюжет і підпис — «чим молодше ягня, тим світліше м’ясо». Цікаво, але мене ніхто на ягня не запрошував, і навіщо мені знати, що його відмінна тушка має важити не більше п’яти кілограмів, інакше вечеря буде зіпсована. Все ж цікавість переважила і в холі ресторану взяла буклетик, з якого дізналася, що в Британії створено навіть товариство «Ренесансна вівця» для підтримки фермерів і для тих, хто по-особливому розуміє справжній смак і аромат немолодої вівці. Щоправда, така має все життя харчуватися лише англійською травою. Підозрюю, що серце може заспокоїти розуміння — краще припинити відмотувати чужу плівку назад або прокручувати її віртуально вперед, адже скільки б думка не струменіла і не змальовувала успіх, основна сьогоднішня програма досить жорстка і йде вона за мною слідом. Інколи від нав’язливих думок відчуваєш себе так, ніби ти не безтурботно прогулюєшся парком, а є альпіністкою, яка не знає, чи зірветься на наступному кроці, чи дістанеться до вершини. Ні, не дам збити захисні механізми, і нехай фахівці вважають мало не хворобою — неможливість відрізнити реальний світ від придуманого, вибираю останній, аби не затерти легкість, не потрапити під переконання, що листопад — кепський час. Сидячи біля маленького вогнища на березі озера в Пущі-Водиці, помічаючи, як легко на природі певна свинцевість думок іде геть, змінюючи забарвлення на легке світло-сіре, як і сама вода, а берег ще зелений, звичайно, мелірування яскравою прекрасною жовтизною, та й пісок — волого-ласкавий, кожен відбиток нового гостя зберігає, як автограф. Довкола майже аристократичні сюжети: юна вершниця проїхала на доглянутому коні, молодята фотографуються біля дивовижного дерева з хвилеподібним корінням, що стало своєрідною скульптурою. Сльоти, мокрих ніг і тьмяних сутінок, що насуваються, немає й близько, довкола в цьому, по суті, загальнодоступному київському куточку, так спокійно, душевно і ніжно, що, дихаючи осінньою вологістю і димом останніх осінніх костриць, щосили насолоджуюся ароматом опалого дубового листя з якимсь (може, й здалося) трохи морським запахом, можливо, навіть настурцій, які вже відцвіли, точніше, їх паростків, пригнічених осінньою погодою, яким вогнище допомогло нагадати про себе, — мовляв, були ми ще зовсім недавно. Влітку. Проходячи повз приватні садиби, Алік, мій супутник по міських маршрутах (а якщо більш відверто, то їх натхненник), раптом кинувся до яскравого вогнища з криком: «Що ви робите, це ж стілець з дуба, я його куплю не спалюйте». Господарі вогнища поглянули на нього спочатку поблажливо, а потім стурбовано — невже в ажіотажі самі щось цінне віддали вогню. Спинка стільця ще трималася прямо, ніби злетіла над вогнем і дослухалася до нашої розмови, але вогонь — нетерплячий, він не дозволяв стільцю вловити компліментарну інтонацію естетів на його адресу і, зрозумівши, що господарям він не потрібен, а в хороші руки пристрасного досвідченого збирача потрапити не вдалося, зітхнув і згорів, як олов’яний солдатик.
Ми потім ще довго зітхали — ось, начебто бідна країна, а декларації депутатів і чиновників — попереду всієї планети, майже всі смакують цю бідність, а дубовий стілець з розкішною спинкою, з якої могла б вийти вишукана рама, наприклад, для дзеркала, перетворився на попіл у вогні... Трамваї цієї листопадової суботи в такий дивовижний куточок йшли майже порожніми (три таких нарахували один за одним), щедро освітлені алеї дозволяли лише вітру загравати з порожнечею, та з нами: то моє волосся скуйовдить, то за куртку смикне, довкола вабили пізні квіти — улюблені хризантеми, які майже нічого не бояться, і тоді, коли вже життя квітів пішло під землю, заснувши в бульбах і цибулинах, їх кучеряві голівки такі життєстійкі, що негайно же вирішую — вчитимусь у них.
Один чотирирічний малюк, живучи з мамою і бабусею, завжди своє захоплення висловлював словами — «який кошмар, яка краса». Ця дивна несумісність цілком з’ясовна: коли його романтична мама захоплювалася чимось, вона вигукувала: «Яка краса!». Бабуся ж, поглянувши своїми очима на те ж саме, часто казала: «Який кошмар!». Ось хлопчик і вирішив, що це тотожні поняття.
І, мабуть, він має рацію.
Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
