«Європеянка ніжна»
Одного дня на художній виставці під дивовижною у своїх ласкавих пропорціях білосніжною скульптурою юної жінки прочитала на табличці назву «Європеянка ніжна». Оригінальне написання мене схвилювало, абсолютно чітко запам’яталося, якби автор написав просто, скажімо, «європейка», було б простіше, й набагато. Все хотілося в якому-небудь тексті використати те, що піддивилася, та не лягало. Думаю, неусвідомлено шукала в журналістських зустрічах жінку, якій підійшло б те, що настільки зобов’язує, ні, ні, зовсім ні, настільки органічне визначення, що підходить саме їй. Все складалося так — або європеянка, або ніжна. Або ні те, ні інше, а якщо і траплялося цікаве, то зовсім наче з іншої спальні. Ці слова жили в мені окремим життям, нікуди не зникаючи, але й не нагадуючи про себе без потреби, не торсаючи даремно. Схоже, була присутня певна переконаність — не забуду. Вже якщо вразило щось, заманило — в ряд випадкових, стандартних епітетів і порівнянь не поставлю, певний смисловий статус зупинить. Хоча статусність все ж тут підкреслена саме схиленим перед вічною жіночністю і, природно, так збіглося — ми вже чітко усвідомили себе європейцями. Хай і з обмовками, уточненнями про одне йте саме — бідність і велика бідність. Та все ж, все ж... Як тоді бути з ніжністю, невже її нині так небагато.
• І нарешті, без будь-якої власної заслуги, зустріла жінку, якій личать два позначення водночас, і все в їхній оселі, оселі Олени та Пшемека було оповито ніжністю один до одного. Мимоволі піддалася шарму, спостерігаючи як дружина дивиться на свого чоловіка, як слухає, коли він щось розповідає, стежачи за виразом його обличчя, рухом губ і вже одним відданим поглядом роблячи свого обранця дедалі більш цікавим, і не лише в її очах, але й у наших — гостей, присутніх за просторим вишуканим столом, зробленим самим господарем. Поляк Пшемек та його українська дружина Олена, здається, він називає її Оленка, але з наголосом на першу букву, і теж виходить ніжно, об’їздивши багато країн, у зв’язку з характером роботи, жити вирішили лише в Україні. І ось, нарешті, осіли у своїй київській квартирі. У них, звичайно, спокійно побути в сьогоденні, читаючи за своєю таємною і давньою звичкою тональності життя за інтер’єром, де схрещуючи сумісне і, начебто, несумісне, створюється певна недомовленість, що сама по собі вже є вишуканою. Відчуваю — все тут врівноважено з простої причини: живе любляча пара і сенс стосунків, на щастя, не вицвітає, там немає жодного куточка, де може оселитися нерозуміння. Адже саме воно найстрашніше, воно часто робить стосунки всередині родини нестерпними, а близьких людей — чужими.
• Олена водила мене своїм помешканням як на прогулянці. Я розглядала прикраси стін. Ім’я Пшемек звучить щомиті й захоплено: ось на фото я на маковому полі в Ірані. Воно, як нам розповідали місцеві, ніколи так бурхливо не цвіло, як того року. Це Пшемек, приїжджав на нове місце, наче привозив те, що люди чекають. Того літа він привіз такі бажані дощі й все змінилося. Це особливість чоловіка, просто незвичайна.
• Обидва, до речі, високі й стрункі вони були в Ірані як Гуллівери. З нами часто хотіли сфотографуватися не дуже високі іранці, особливо з Пшемеком. І мені потім говорили, що це приносить успіх. Мій чоловік уміє все, і знання у нього глибокі, перерахувала Олена, а Пшемек, спілкуючись зі своїм другом-гостем, наче спиною відчував — дружина його хвалить, говорить про нього. У своє житло, мило перетворене на студію, вони нічого не привнесли з найдорожчих пропозицій каталогів середньої та вищої європейської зрозумілості. У них підлога, стільці, крісла, навіть вхідні двері, вистелені іранськими килимами, але не придбаними в магазинах, орієнтованих на багатих покупців і створених з чіткими й без жодної імпровізації малюнками (хоча вони теж зачаровують), а купленими у самих кочівників. Ці килими були виткані у племенах для себе, не для продажу, і Пшемек розповів нам як же вони народжуються: ось бідний кочовий табір зупинився на привал -довгий чи короткий, ніхто на разі не знає. Відразу ж моторне дівча вставляє в траву чотири кілочки й починає працювати. Ось бачите, показує на підлогу, в цьому місці колір немовби не стикується, скоріше за все терміново довелося зірватися з місця, в дорогу, й маленька майстриня не встигла позначити колірний перехід, а тут їх родинний герб вплетено, вловили? До речі, на наметі кожної сім’ї прийнято вивішувати свій герб.
• У цьому будинку знайшлося місце і килимовим баулам, поклажам, всіляким килимовим торбам, скажімо, для перевезення солі. У міській квартирі все виглядає настільки екзотично, що й житло забарвлюється неповторно, як і трапляється, коли присутня нестандартна мотивація. Власне, й отримувалися речі теж у кочових умовах далеко від цивілізації, оскільки характер роботи Пшемека диктував такий спосіб життя. Та й те, що гріє і милує все, привезено до Києва в тих самих кочівницьких баулах, мало не на собі. Відзначила в інтер’єрі маленькі подробиці: замість плінтусів — канти, замість вішалок і ванни — ткацькі човники, замість усереднених меблів — старовинні буфети, самостійно відреставровані, й навіть каву господар молов уручну якоюсь особливою кавомолкою, щоб не допустити перегріву зерен.
• Він все знає, не прогавила нагоду Олена, і знову похвалила чоловіка. Здається, вони так і живуть — без екзальтованого перегріву, насолоджуючись оселею і тим, що можна перевести подих, порадіти своєму рухливому й веселому синочкові Пшемеку, який, по-моєму, вже говорить декількома мовами. Окрім звичних для нас — польською, причому, чудово. Думаю, що і з англійською подружився, адже батько тривалий час працював і жив в Америці й англійська для нього — звична. Звичайно, і в них є труднощі, ми не говорили про них. Та ніхто не переконає, що якщо поряд із чоловіком його ніжна й любляча жінка, щось може бути йому не до снаги.
• Навіть здалося, що головне в їхній домашній колекції — це кохання й замилування, яке створюється поглядом.
Ніжним.
