З роси і з води, пане Робінзоне
25 квітня 1719 року (так, рівно триста років тому) сталося щось, що змінило наше уявлення про літературу, змінило наш спосіб мислити світ навколо і відтак себе. А наче нічого аж такого – просто вийшов в світ грубенький том із довжелезною назвою. Оприлюднили роман Даніеля Дефо «Робінзон Крузо», перший британський роман, кажуть, першу соціально-психологічно-світоглядну велику прозу в Європі, кажуть. З’явилася книжка, про яку чули всі, навіть її не читаючи, і яку відтоді використовують, щоб погратися в кумедні інтерактивні ігри та щоб проілюструвати складні наукові концепції – від комунікативних моделей до економічних стратегій, від теорії колоніальності до вищої математики.
Іронічно, що цей по суті надскладний твір дуже швидко перемістився в галузь «пригодницького дитячого читання» на правах такого собі «дитинства пересічного європейця». Сотні інсценувань, екранізацій, перевидань із розкішними ілюстраціями, десятки десятків переспівів. Люди як усамітненні острови, цю метафору озвучив колега з англійської літератури Даніеля Дефо за сто років до «Робінзона» (відома метафора Джона Донна). А от ні, дорогенькі, – обурився Дефо, – навіть будучи загубленими десь в океані самотніми островами, люди залишаються а) тимчасовими на них гостями, б) здатними ґвалтовно обжити ті острови і добровільно втратити через те гордовиту автономність.
Магістральна туга людини Нового Часу, яку ми успадкували, до кінця не осмисливши, – туга, пов’язана із ізоляцією і одночасно з неповнотою усамітнення. Ця туга починається тут, 25 квітня 1719 року. Ми впливаємо один на одного навіть на незалюднених своїх островах. Це одкровення починалося теж тут, 25 квітня 1719 року. «Дитинство» минуло ще триста років тому, час би уже і дорослішати.
І простіше: цього дня ми святкуємо 300-річчя видатного роману. Який (дайбо’) ще стільки ж років читатимемо і перечитуватимемо, в просторі ідей якого ще не одне століття житимемо (не дайбо’).
«Життя, незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив 28 років у повній самотності на безлюдному острові біля берегів Америки поблизу гирла річки Оріноко, куди він був викинутий корабельною аварією, під час якої весь екіпаж корабля крім нього загинув, з викладом його несподіваного звільнення піратами; написані ним самим». Це повна назва роману, після якої уже і не треба переказувати його сюжет чи нагадувати основні події. Відомий факт: прототип Робінзона – шотландський моряк Олександр Селкірк прожив на безлюдному острові 4,4 року. Робінзон прожив на острові 28 років. Психологічна достовірність офірується ідеї, позаяк зберегти здоровий розсудок в умовах повної ізоляції протягом майже тридцяти років нереально. А ідея тут була така: Дефо писав роман-паломництво; людина усамітнюється, аби пізнати себе; вчиняє тривалі внутрішні мандри, залишаючись обмеженою територією маленького острова.
Дефо наполягав, що його роман має документальну основу, невипадково. Він глибоко зневажав «вигадану літературу», позаяк тільки правдиві історії мають силу надати моральний урок читачу. Їхній вплив триватиме відтак. Зрештою, він не тільки з життя Олександра Селкірка такі уроки робив, а й з власного. Благо, його буремна біографія до того надавалася. От, скажімо, потрапив у боргову в’язницю, де півроку провів плідний час з соціальними маргіналами. В результаті написав «Молль Фландерс», самий скандальний зі своїх романів, про злодюжку-авантюристку. Але ж не «Молль Фландерс» зробила йому репутацію, на могилі Дефо написано «автор Робінзона Крузо». Не правда стає зрештою моральним уроком, а добре (пере)вигадана правда.
Герої романів перетворюються на багаті психологічно персонажі, якщо діють в оточенні собі подібних. Тоді можна акцентувати кожну оригінальну дрібничку їхньої тонкою душевної організації. Дефо про це не раз і не два говорив у супровідних текстах до своєї прози. Ок, декларував навіть. Щоб потім викинути свого Робінзона на незалюднений острів і надати йому для компанії повну протилежність – П’ятницю. Чи таки не протилежність, а копію-в-негативі?
Момент, на який в сюжеті «Робінзона» воліють останній часом не звертати увагу, полягає в тому, що Крузо – рабовласник. Перед доленосною подорожжю Крузо побував в Бразилії, де купив собі плантацію. Саме ця мандрівка, яка призвела його на острів, – нелегальний рейс до Африки, де Робінзон планував прикупити для своєї плантації рабів. Протягом роману Робінзон кілька разів сам себе назве королем острова. Але цікавіше, що капітан корабля, який їх порятує, у фіналі прямо назве острів колонією. Так, цього воліють більше не бачити.
Просто останні років сто – сто п’ятдесят роман Дефо читають як книжку про П’яницю здебільшого. Його роблять головним героєм у новітніх переспівах сюжету, йому міняють стать, інколи – расу. Його перетворили з об’єкту впливу білої людини на самостійну літературну і культурну одиницю. На початках було не так. З появою П’ятниці на безлюдному острові починається колоніалізм. П’ятницю Робінзон рятує від канібалів, вчить англійської, відучує від людожерства і по всякому цивілізує. Дає ім’я, наприклад, за днем тижня, коли врятував благородного дикуна. Наче саме знайомство з білою людиною стає днем, коли П’ятниця народився. Опанувавши англійську, той розповість, що походить із Тринідаду, який тоді уже був у власності Британської корони. А до полону П’ятниця потрапив у розпалі битв між племенами, які і потребували свого часу втручання імперії.
Хто за таких умов об’єкт впливу в романі Дефо? Білий пихатий пан чи «адаптований» чорношкірий?
Природними Дефо називає ті речі, яким ми віднині придумали сотні різних «штучних» назв. От одна з них: природно, що одні люди підпорядковуються іншим. Але «Робінзон» же не про це. Не тільки про це. В світі Дефо люди живуть у внутрішній гармонії, вони свідомі таких-сяких пропорцій всередині себе, морального закону. От є я, от є океан, от є острів, от є дикун поруч. А раптом стається щось, що робить очевидним: те відчуття гармонії, людині притаманне, ті пропорції, якими людина себе «вимірює», вони у кожного – свої. І от раптом: є я, я є острів, я є дикун поруч, я є океан. І покликати б на допомогу тут щось більше за Я – Бога чи Природу. Але Робінзон, знаєте, в Бога не вірить: там кілька разів він починає міркувати, чому творець так легко губить свої творіння, але швиденько ті міркування згортає. І Природа його цікавить тільки в тому аспекті, чи смачні смажені папуги. Сили, які більші за Я, у Дефо знаходяться не поза людиною, а всередині людини. Оті порушенні індивідуальні пропорції, оті внутрішні кордони, які можна посунути на користь когось чи за рахунок когось. П’ятниці, наприклад, що вдало підвернувся під руку.
Таку властивість літературних героїв ми звемо «романною свідомістю», тому кажемо, що «Робінзон» – перший справжній роман. Таку здатність у живих організмів ми звемо мутацією.
Цього року відзначатимемо ще один книжковий ювілей. 24 листопада 1859 року оприлюднили «Походження видів» Чарльза Дарвіна. Зазвучала голосно думка про природний відбір. Організми мутують, щоб вижити, найкорисніші для виживання мутації стають нормою. А «Робінзон» хіба про щось інше був написаний? Змінюйся відповідно до вимог оточення, адаптуйся до умов існування – або помри. Історія не тільки іронічна, а й справедлива в своїй іронії. Бодай, історія літератури. 300 років «Робінзона Крузо» елегантно відлунюють у 160-річчя «Походження видів». Посіяні в квітні насіння Дефо зійшли щедрим листопадовим врожаєм Дарвіна. (Дарвін «Робінзона» читав, якщо цікаво). Тільки і досі залишається відкритими питання, хто там головний герой у Дефо – П’ятниця чи Робінзон, у кого з них – корисніші для еволюціонування організму мутації? І чи, бува, не Дарвін написав перший справжній роман, припустивши, що його «герой» здатен мінятися зсередини? Тільки П’яницям, що над ними проводять адаптивні експерименти, від того все одно непереливки.
Нині День народження Робінзона. А завтра, до речі, настане календарна п’ятниця. От так воно завжди: день П’ятниці – це завжди якесь умовне завтра, що от-от настане. Бо триває безумовне «сьогодення робінзонів». Наші вітання, пане Крузо.
