З цього можна зробити кілька поганих віршів
Всі жінки на землі діляться на дві групи. Перша: ті, хто мчався на інший кінець міста, в інше місто, в іншу країну, на інший континент, щоб побачити кохану людину бодай на тиждень, добу, пару годин, двадцять хвилин. І друга: ті, хто поки що цього не робив.
А от подальше світосприйняття формує суто досвід, ініційований другою стороною. І всі жінки в світі діляться на дві групи. Перша: ті, яких на пероні метро, вокзалі, в аеропорті хтось чекав. І друга: ті, хто насолоджувався драматичним пост-ефектом дерзновенного вчинку на самоті.
Може, і у чоловіків є такі дві групи, я не знаю. Може, навіть так буде правильно. Всі люди на землі діляться на дві групи. Перша: ті, хто точно знає, що таке відчайдушна самотність. І друга: ті, хто поки що цього не знає.
В одному з листів Рільке читаю: «І я благаю тих, хто кохає мене, любити і мою самотність». Він не знаний аматор парадоксів тут. Він має на увазі саме те, що написав. Кохати – значить, зокрема, знати і шанувати самотність.
Колись – ще за царя Панька, тобто, ще тоді, як квитки купували в залізничних касах і до того треба було годину з гаком стояти в чергах. Так от, тоді це було. Стоячи в такій передноворічній черзі, спостерігала, як чоловік років тридцяти п’яти відхилився спеціально, щоб притиснутися до людини, яка стояла за ним. Це тривало пару секунд, і не було випадковістю. І не скидалося на дії сумнозвісних «лапальників» в переповненому транспорті (побий їх грім). Це було схоже на самотність. І настільки переконливо, що та людина-позаду йому нічого не сказала. Ну так, я нічого йому не сказала, не зробила жодного зауваження (а на мене це, правда, зовсім не схоже). Але я його тоді зрозуміла. Наближалися бо довгі свята. І квитків на всіх в тих касах не вистачило б. І не всім, зрештою, є куди їхати – а точніше: втікати.
«Самотність в мережі», «Самотність простих чисел», «Занадто галаслива самотність», «Скасуй мою самотність», «Сто років самотності», «Самотня біла жінка» (хоча ні, останнє – це неумний ужастік). Книжки зі словом «самотність» у назві приречені бути бестселером. А я знаю книжку, яка пише про самотність з такою несамовитою щирістю, що цю її тему і не зауважують спочатку. То «120 днів Содому» маркіза де Сада.
Я не жартую. Пам’ятаєте?
Франція XVIII століття, кінець царювання Людовика XІV. Четверо заможних літніх розпусника усамітнюються в середньовічному замку разом із дружинами (вони одружені на дочках один одного) і чотирма відомими бандершами. Там же – численний почет їхніх секс-іграшок, сорок два сексуальні раби. Чотири місяці вони розказують та вислуховують історії самих збочених сексуальних насолод і самих виточених катувань. Дещо з почутого тут же приміряють на практиці. Варто сказати, що кількість секс-рабів обох статей при цьому різко зменшується, і до кінця книжки жоден не доживе. І навіть при цьому масовому убивстві, «120 днів» – на диво залюднений для такого жанру роман. А вся ж при тому взаємодія людей між собою зводиться до жорсткого сексу і лютого вбивства.
Улюблений герой де Сада – самітник. Його самотність, відокремленість і відчуженість – це головні риси Героя. Якщо хочете, то де Сад весь час пише від імені людської самотності. Ми звикли трактувати її як пасивний стан, «достойний жалості-співчуття-розуміння», самотність же може бути і агресивною, і безжальною. Одинак де Сада не відчуває потреби думати про когось ще, окрім себе, бо не потребує навзаєм ані собі-подібних, ані не-подібних-на-нього. Він суверенна в своєї самотності істота, котра ні в чим ні перед ким не завинила. Ні перед людиною, ні перед Богом. Зрештою, саме Бог у де Сада – самий одинокий в світі.
Просто.
Бо просто інколи здається, що всі люди, створенні за образом Бога, діляться на дві групи. Перша вважає себе самотніми. Тоді як друга вважає себе самотніми. А самотність довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, ніколи не перестає… Чи там спочатку про щось інше йшлося все таки?
В одному з популярних пивних барів надибала смішну рекламну акцію. Пиво звалося «Ципа» і мало кілька сортів: «Ципа пристрасна», «Ципа на дровах», «Ципа в темряві». Була там і «Ципа самотня». Посміхнулася собі і замовила. Боже ж мій, яке воно гірке і міцне виявилося те пиво!
А у вас, до речі, які плани на День Святого Валентина?
