З життя дерев і людей
У Луцьку на пішохідній вулиці Лесі Українки, луцькій «стометрівці» вирізають липи, яким не так і багато літ. Реконструкція... Цим повідомленням сповнений нині волинський інтернет. А я ще пам'ятаю часи, коли цією вулицею у два боки (!) їздили міські автобуси, і дерева нікому не заважали. І щоразу, проходячи цією вулицею, думаю, де ті автобуси, люди і дерева тут поміщалися і чому ніхто нікому не заважав?
Пам'ятаю, як вперше приїхала на «сороковий», як у Луцьку називають мікрорайон, де живу, і була вражена великою кількістю не просто дерев, а дерев фруктових. Вони і нині ростуть у найнесподіваніших, здавалося б, місцях. Понад теперішньою "Монадою", медичним коледжем - ціла алея лип, які в ці дні пахнуть, аж голова крутиться, навпроти – древні, може й столітні липи, а поруч, на "п'ятачку" біля двох 5-поверхових будинків - кілька старезних яблунь, та вони ще щедро родять, і восени люди навперейми збирають під ними яблука. Родять і старі високі черешні на подвір'ї нашого будинку та у дворі сусіднього. Ягоди кислуваті, але щоліта їх так багато, що вистачає горобцям і людям, днями сусід нарвав відеречко, каже, на вареники. Кілька вишень і черешню з пречорними соковитими ягодами, які росли біля продуктового кіоска, зрізали комунальники, коли вивалювали старий асфальт і робили нову дорогу (правда, робили її цілий рік, бо перед виборами міського голови почали, а встигнути не змогли, то так ми і перезимували з розвалинами). Мені завжди здавалася дивною така кількість дерев, які ростуть наче зненацька, і завжди здавалося дивним те, що вони встояли перед часом. Між нашим і сусіднім будинками ростуть такі височезні дерева, які вже до 9 поверху дістають. "Просвітила" сусідка: виявляється, на місці багатоповерхової забудови був район приватних будинків. Ціла "чеська колонія", жили і поляки. Коли починали будувати на пустирях луцькі заводи (КРЗ, "меланжу", "Іскож" – картонно-руберойдовий, шовковий комбінат, щавод штучних шкір), то приватні будинки знесли (один тільки лишився), а дерева таки не вирубали. Тому й ростуть вони там, де їх садили колишні господарі. Хто вишню, хто черешню, а хто і липи. Біля черешні у нашому дворі стояла хата чоловіка, який... покінчив життя самогубством, бо не міг пережити знесення родинної оселі. А черешня росте і далі. Не знаю, чи це правильно було: знищити дім, але залишити дерева. Мабуть правильно: дерева також мають свій вік, який їм треба дати дожити. Тому на луцькій «стометрівці» біля пеньків, що лишилися на місці зрубаних лип, поставили таблички з написом «Дерево липа, вік 10 – 15 років, знищене за рішенням Луцької міської ради». А вцілілі дерева обв язали траурними стрічками... Дерева – не люди, але вони гинуть так само, як люди.
