Зачарована квітка
Коли мені передали привіт зі словами — у неї все гаразд, миттєво захоплено відреагувала — молодець, боєць як завжди. Без цих жіночих зітхань та ахань, до речі, багатьма штучно культивованими для власної ж вигоди. Зараз, утім, зовсім не до них, хіба що мимохідь. Нецікаво.
Про цю жінку вже розповідала понад три роки тому, але контекст був дещо іншим. Можна сказати, зовсім іншим. Відразу зазначу, що не встигла уточнити у доктора Лідії (так її називали в Лівії) чи хоче вона, щоб знову нагадала її історію, але вже з новими подробицями. Тому обійдемося без прізвища.
Вона закохалася в пустелю з першого погляду, а потім уже дізналася, що пісок Великої лівійської пустелі може бути чорним, брунатним, помаранчевим, а небо над ним завжди блакитним. Вона дізналася, що пустеля лікує своїми барханами і в них можна заритися, мудрою тишею піщаних просторів, незрівнянністю сходу і заходу сонця, смаком випеченого у фользі і закутаного в пісок коржика, сном у легкому будиночку з пальмових гілок із відкритим дахом, особливою їжею. Звичайно, до Лівії вона поїхала не за екзотикою, все це лише десерт.
Років 18 тому, вона 45-річний акушер-гінеколог виїхала за контрактом туди з молодшим восьмилітнім сином. Потрібно було заробляти, на той час вона вже втратила чоловіка, а синів у неї, уявіть собі, четверо. Пам’ятаю з розповіді, що коли вона приїхала, то важила 78 кг, а за рік роботи вже — 52. Дієти були не потрібні, робота аж занадто напружена. У лівійських родинах по шестеро-семеро дітей, за рік приймала понад 3000 пологів, не рахуючи операцій. До того ж терміново потрібно було опановувати арабську. Англійську, звичайно, добре знала до цього. Нею, до речі, ведеться вся медична документація. У країні для роботи необхідно знати дві мови, мешканці ж в основному говорять арабською. Її відрядження до Лівії, завдовжки в 15 років, урвалося раптово — війною. Вірніше, вона виїхала терміново до Києва лише на тиждень через хворобу близьких, а повертатися вже було не можна. Так всі відомості стала дізнаватися з новинних програм, газет. Там залишився син, на той час уже студент, заощадження, будинок із внутрішнім двориком, де росли помаранчі, мандарини, дерево хни і фінікове. Вона навіть не знала, чи вціліло все це. Син, доклавши всіх зусиль, все ж таки зумів вирватися мало не останнім літаком. Всього 210 хвилин від Тріполі, але тоді вони були хвилинами з пекла до миру. Звичайно, вона знайшла роботу в Києві, і вгамувала біль — втрат, а при зустрічах завжди розповідала про Лівію із захватом. Дізналася, що там глибинна повага до чужої релігії, навіть до чужих свят. Коли для православних лікарів наставали великодні дні, місцеві давали автобус і виділяли час, щоб поїхати до храму і освятити паски. У країні, де й на думку не спаде зробити аборт, в акушерів — особлива роль. Її знала безліч родин, в яких новонароджених у всіх жінок роду приймала саме вона.
Щодня спілкуючись там із жінками, поступово закохалася в їхню особливу доглянутість, уміння вести багатодітне господарство, при цьому бути завжди бажаною і ошатною навіть на кухні, в їхнє природжене благородство, любов до своїх традицій. Навіть до багатоженства своїх чоловіків вони ставляться по-філософськи, та й релігія це дозволяє. Щоправда, для нашого розуміння — тема складна. Зазвичай жінки після народження першої дитини не працюють і, живучи на своїй половині, зовсім не нудьгують: можуть приймати подруг, веселитися, базікати не лише про дітей, господарство, але й про модні новинки, секс, рецепти. На практиці чоловік робить те, про що прохає дружина, лише зовні це може бути непомітним. Дружина ніколи не спитає, куди поїхав чоловік і коли повернеться. Вона просто чекатиме його вдома, і, що цікаво — кожна.
Особлива дата в житті лівійських підлітків — 12 років. Дівчатка одягають хусточки, а хлопчики вже вважаються чоловіками. Коли синові Лідії минуло 12 (він вчився в лівійській школі і, приїхавши до країни, знаючи українську і російську, вивчив англійську і арабську), його запросили навіть на підписання маминого лікарського контракту. У родині з’явився чоловік, і якщо немає інших дорослих чоловіків, він відповідає за свій дім. Ще там лікарям не заведено давати гроші на знак вдячності. Всі працюють за заробітну платню (потрібно сказати, дуже високу) на кінцевий результат. Якщо він відмінний, люди за бажання підносять дарунки — справа особиста. Вона, до речі, любила, коли її викликали вночі, адже мчала назустріч новому життю. Навіть клімат там приголомшуючий, запевняє, і тут же додає — щоправда щороку дме по 50 днів пісок (хамсинг), зате раненько вранці, ще до початку робочого дня, можна вскочити до машини і примчати на морське узбережжя, щоб поплавати. І так — до грудня, завжди тепло. У неї навіть оливки були домашніми, зібрані в своєму саду і власноручно ж приготовані за лівійськими рецептами.
Скрізь, де працювала Лідія, наполегливо висаджувала клумби з чорнобривцями — своєрідною метафорою батьківщини. Привозила й інше улюблене насіння, але проростали лише чорнобривці — Африка все ж таки. Ці ж як зачаровані, навіть хамсингу не боялися, чим дуже дивували лівійців. Їм дуже складно було запам’ятати і вимовити довгу назву з важкими літерами, і вони стали називати цю квітку — квітка «Україна».
Здавалося, що всі ці дорогі спогади залишилися для неї в минулому, але приблизно рік тому, коли стало можливо, ця сильна жінка, знову відлетіла до Лівії, дізнатися як там її житло, заощадження. Обов’язково спробувати хоч щось врятувати. Уявіть собі, я була приголомшена дізнавшись — їй пошарпаний банк повернув усі її заощадження, попри спустошливі події там, попри внутрішні важковирішувані розбіжності, попри розруху після війни. Якась особлива делікатність у веденні грошових справ, яка не дозволяє не віддати не своє, а неодмінно повернути, зняти проблему.
І ось вона знову в Києві, незалежна, молода (коли їй дають років на 10 менше, вона навіть не реагує — теж мені комплімент). У своїх 63 ніколи не метушиться, як буває в жінок уже років отак після 40. Вони всі бояться не встигнути в якийсь міфічний останній вагон.
Лідія не переймається, робить те, що має робити. І зовсім не боїться кудись не встигнути, не вскочити, не наздогнати. Знаєте чого? Скажу не приховуючи — їй і в першому вагоні непогано!
