Задвірки джинсового хіпі
Першої ж миті художник Анатоль Степаненко сам себе позначив словами: я старий хіпі. Справді — джинсова кепочка, джинсове різновідтінкове вбрання, якийсь амулет на грудях, природно, в джинсових тонах, волосся, прибране в хвостик, стрімка хода, що не забула його молоді роки. Богемний вітерець. І при такому легковажному прикиді (сама не люблю офіційний одяг) його пастельні задвірки старого Києва, виставлені в галереї Pit-Art, настільки відпрацьовані і влучно збудовані, такі фотографічно точні, що розумієш — у творчості він дуже серйозний.
Не приховаю, при слові задвірки впадаю у стан «замри» і завжди знаю — далі найголовніше: новий зачарований маршрут у мандрах Києвом. Невідома місцина — беззахисна, боязка, що зовсім не претендує на особливу увагу сьогоднішніх людей, упевнених, що житимуть вічно, але водночас така, що немовби чуйно усвідомлює — лише їй під силу так соковито оживити час, що пішов. До речі, зовсім не для чиїхось зітхань та голосінь, а щоб прикрасити собою нове життя і те, що попереду. Інколи в якомусь затишному куточку, не завжди особливо історично надцінному, головне, на щастя, ще не зачепленому жадібним бізнесменом, в якомусь тихому дворику так заціпенієш, що захочеться озирнутися — чи ніхто не помітив, як ламка хвиля ознобу пробігає по спині, волоссю, скронях. Правда, очі можуть виказати, та що, власне, втаювати — у старі задвірки закохана міцно. Буває, відміняю всі термінові справи, якщо з’являється сигнал — є нова дивовижна адреса. На збори вистачає і хвилини — зручне взуття і бажання, багато бажання, вони завжди зі мною.
Серед живописного лахміття ми всі — юно-юні, цікаві-цікаві, якийсь і поверхневий формат спілкування здається звідси ще більш нульовим або навіть мінусовим. Пріснятина. Інтрига задвірок дарує незаплановане щастя, щоправда, там в ілюзіях можна і застрягти.
Власні враження дивно збіглися з тим, що побачила в експозиції з 32 аркушів, схоже, художник блукав там, де і я.
Задвірки пана Анатоля здивували особливою скрупульозною документальністю, деталі старих будівель виписані детально, якщо хочете, до цеглинки. Він і сам уточнює — я просто сиджу, пишу чесно, нічого не упускаючи. Інколи відчуваю себе злодюжкою — підглянув, обімлів, і ось — все моє вже на папері. Дивовижний опоетизований Поділ, старі заводи на вулиці Фрунзе зі своєю незвичайною стильовою різноманітністю, дерев’яні веранди без конкретної адреси, будиночки на Набережній, яких вже немає, палац на Гончаря, пряничні димарі особливого будиночка у Десятинному провулку, по-варварськи, до речі, знесеного, якийсь тихий подільський дворик, названий «На Валах» , — загалом в архіві вже близько 100 аркушів. Звичайно, при всій документальності дивує і техніка, і відтінки, що створюють настрій того моменту, коли чергова кокетлива башточка, балкончик, кладка, вікно, відчуваючи, що вони цікаві, починали художникові підказувати: тут візьми смарагдовий колір, а тут — цегельний, потім колір землі та всі відтінки неба, розмите чорнило сутінків і фуксії, колір ванілі і горіховий, а на додачу — переливи заходу сонця. Часто автор створює пап’є-маше (його своєрідне полотно) з декількох газет і зверху пише свої сюжети. Якщо перевернути аркуш, можна прочитати, чим жили і переймалися люди і в 70-ті роки, і 80-ті, і наприкінці минулого століття.
Десь років п’ять тому художник цілеспрямовано ходив усе літо з текою, як студент, на замальовки. Тоді багато задвірків з’явилися в його колекції. Джинсовий Анатоль і сам володіє пером, створив свого часу два фільми — короткометражний і двосерійний. «Я останній полковник радянського кіно, — уточнив він. — Ви, звичайно, не знаєте, що це означає. Поясню — мій фільм за п’єсою Івана Коцюби «Годинникар і курка» було заборонено і покладено на полицю якраз перед розпадом Союзу».
Мої власні спогади постійно наздоганяли, коли розглядала ці пастелі. На одному аркуші побачила внутрішній двір дивовижного Сінного ринку, на жаль, вже років 20 там одні руїни. У центрі тієї незабутньої Сінки стояв комісійний магазин, автор не забув і напис «Меблі!». Одразу пригадала, як, мабуть, десь року 1979 купила там розкішне, більш ніж триметрове дзеркало з вишуканою дерев’яною короною, з особливими вигинами. Коли з вантажником везли ми його на візку центром міста і перехожі озиралися (добре, що мій будинок неподалік), весь час сміялася від радості, а може, аби приховати своє збентеження від уваги: що ж це за дивна парочка — вантажник з візком і величезним дзеркалом і якась захоплена особа. Воно — дзеркало — і зараз стоїть у передпокої, і знаю — не забуло ту молоду жінку, яка, сміючись, поселила його в своєму будинку. Воно віддано відповідає взаємністю, делікатно вдаючи, що не помічає минулих років. Ціную його задзеркальну ніжність.
Наше спілкування з автором робіт було живим, хвилеподібним, теми перескакували одна на одну: від колись богемного його молодого життя у Львові, де він прожив десять років і закінчив художню академію, до повернення туди ж через роки.
Одна історія мене надзвичайно насмішила. Анатоль (він уточнив — саме Анатоль, а не Анатолій) пригадав, як у 70-ті роки минулого століття мріяв про джинси. Втім, як і всі ровесники. Мріяв — це не те слово. Марив, бажав так гостро володіти жаданою річчю, що не було змоги терпіти. І ось випадок підвернувся — купив. Обновку одразу ж вдосконалив — з’явилися свої «фєнєчки», свої латочки, свої дірочки. Доносилися вони до того, що декоративно рвати вже нічого не треба було. Його матуся декілька разів робила замах їх викинути, але ж ні, дожили до свого зоряного часу.
В одній із київських галерей задумали організувати виставку, щось подібне до джинс-story. Художник відгукнувся на пропозицію і обрамував свої джинси, що знають життя не з чуток, своєрідною барикадою зі згорнутих джинсових фрагментів, що неначе оточили на повний свій зріст денім. Взагалі вдала інсталяція вийшла. Прозвучала.
Якось уночі телефонує мені господар галереї, розповідає автор, і запитує — скільки хочеш за свій шедевр. Я навіть не зрозумів, у мене й думки не було, що хтось захоче це купити. Спросоння говорю — 800. Галерейник уточнює — у гривні, доларах, євро. Інстинкт підказав навіть уві сні — євро, звичайно. І заснув знову. Тижнів за два, вже після закінчення виставки, прийшов за своїм скарбом, а мені простягають гроші, мінус відсотки, природно, і кажуть — твою фантазію купив француз-колекціонер, фанат джинсових подробиць. «Як ви думаєте, продешевив?» — цілком серйозно запитав він раптом у мене. «Начебто вигідна операція, — відповіла, — але я б не продала».
Задвірки, навіть ганчіркові, і до того ж такі знакові — не продають.
Справді, лахміття таке і гроша ламаного не варте, але подивиться на нього закоханими очима якийсь збирач — і все. Під цим поглядом стомлена річ стає коштовністю. Просто всьому потрібен люблячий погляд, що належатиме саме цьому задвірку, цьому предмету, цій жінці.
Недописаний пейзаж на газетній фактурці. Як знайомо.
