Загадка і пасаж Алексієвич
Не буває злочинів народів, є злочини режимів. Про це не завадило б пам'ятати історикам, політикам і навіть нобелівським лауреатам, я маю на увазі пасаж Світлани Алексієвич в Брукліні про українців, які «звірствували на території окупованої Рейхом» радянської республіки. І про поляків, які, за версією білоруської письменниці українського походження, теж лютували щодо євреїв у захопленій фашистською Німеччиною та СРСР своїй країні. Суджу з ролика, розміщеного на YouTube.
Монтували його спеціально чи розмістили без купюр «пікантний» уривок, судити не беруся. Але тему вбачаю актуальною. У соціальних мережах раз у раз лунають заклики до покаяння того чи іншого етносу за причетність до злочинів рейхів, імперій, орд та інших систем влади. Є навіть звернення до іудеїв вибачитися за переслідування філістимлян (поки без виплати компенсацій).
Чому важливо не змішувати вчинки окремих людей і національних груп з державною волею - очевидно. Не етнічні особливості населення визначають політичний курс країни, як не визначають його колір шкіри і розріз очей. Десятки тисяч українців загинули в боях за визволення Білорусі в складі 3-го Білоруського фронту під командуванням етнічного українця Івана Черняховського. Яких же українців мала на увазі Світлана Олександрівна?
Прикро, що людина такої глибини зануреності в теми війни не бачить причин зіткнень народів і намагається перекласти на нинішні етноси відповідальність за гріхи пращурів. «У високому сенсі», - як висловилася пані. Чому б тоді не вимагати суду над монголами - за ярмо, над італійцями - за підкорення Римом Європи і наступний фашизм? А нинішнім німцям, румунам, угорцям, японцям взагалі гріх не спокутувати повік за організацію того неподобства, в якому брала участь решта народів. Як це відбувалося, показав у своїх романах білоруський письменник Василь Биков, він свого часу вчив Світлану Алексієвич ремеслу. Його досвід особистої участі в трагедіях Другої світової і осмислення її уроків, мені здається, важливіший за роздуми теоретика. Обставини війни роблять зі звичайних людей зрадників і героїв. І не завжди можна протистояти злу і допомагати добру зі зброєю в руках. Як не могли боротися зі злочинними режимами солдати вермахту, радянські військовослужбовці, нинішні бурятські і російські хлопці, які стали військовими злочинцями волею кремлівської влади.
Так, ті, хто вчинив злочини,мають їх спокутувати, каятися, отримувати або не отримувати прощення. Але син відповідає за батька тільки там, де жага карати вища за бажання розібратися і пробачити, де ненависть передається естафетою від покоління до покоління, де за злочини відповідають не їхні політичні організатори, а призначені пропагандою етноси. В СРСР, де ми народилися зі Світланою Алексієвич, такими етносами були майже всі, крім росіян. Поляки, далекосхідні корейці, курди, перські євреї, кольські норвежці, литовці, латиші, бессарабські німці, польські українці, інгрійські фіни, калмики, кримські татари і греки, чеченці, румуни... Нескінченний список народів, оголошених зрадниками, ворогами і гнобителями. Вони заслуговували вигнання і політичних репресій, вважали радянські керівники і багато радянських людей, не беручи до уваги, що серед депортованих велика частина жінок, дітей і людей похилого віку.
Аморально розподіляти відповідальність як прибутковий податок загальним навантаженням на етнічну базу. Тим більше коли етноси (російський, український, білоруський) були розділені і перебували по різні боки фронту. Російськийвласовець стріляв у російського сталінського бійця, український солдат Червоної армії цілився в одноплемінника з УПА, білоруського партизана вів на страту білоруський поліцай. Це почалося в 1917-му і не закінчилося ні тоді, в 1945-му, ні зараз. Хтось, дуже визначений за своїми пропагандистськими звичками, продовжує розпалювати національну нетерпимість на одній шостій частині суші. І продовжує втягувати в цю роботу людей з пристойною репутацією. Для чого? Для чого це потрібно нобелівським лауреатам? Ось у чому питання і загадка.
