Загумінкові патріоти часом небезпечніші за рашистів
Музей мистецтва Метрополітен в Нью-Йорку змінив підписи до робіт експонованих там творів художників Іллі Рєпіна та Івана Айвазовського. Відтепер відмічається, що це твори українських художників, яких раніше звали художниками російськими. Таке повідомлення нещодавно передали провідні інформагенції України. Дехто навіть додав до цього, що Рєпіна можна називати ще й Ріпин, оскільки він був нащадком козака Ріпи. Втім, останнє прямо випливає з написання прізвища митця ним самим – «Рѣпинъ» – що згідно з нормами торішнього українського правопису мало читатися як «Ріпин». Але справа не в цьому; звісно, добре, що історична справедливість торжествує (як, скажімо, й у випадку перейменування тим самим музеєм роботи французького імпресіоніста Едгара Дега з «Російських танцівниць» на «Танцівниць в українському вбранні» (рік тому такий саме жест зробила щодо пастелі Дега зі свого зібрання Лондонська національна галерея). Справа в тому, що ціла низка міст України перейменувала вулиці Айвазовського та Рєпіна на вулиці імені інших історичних осіб, безумовно, достойних, але ж… В останньому випадку достатньою була би корекція прізвища Рєпін на Ріпин, а те. що він був українським художником не тільки за походженням і місцем народження, переконливо довели експерти Youtube-каналу «Культуртригер». Але (повторю це слово) «визначні патріоти», яких вистачає, криком кричали, що цим «російським митцям» не місце в українській топонімії! А що зараз?
Можна навести й інші приклади «ура-патріотичного перебору» у зміні топонімії та відмові митцям бути митцями українськими, я просто взяв для прикладу найбільш кричущі.
А історичні постаті? Радісно розправилися, в тому числі у столиці, з топонімами, в яких фігурував провідник козацько-селянської війни Пугачов. Аякже, це росіянин, це російська історія! Насправді ж в офіційному висновку Оренбурзької таємної слідчої комісії у справі Пугачовського повстання від 1774-го року писалося: «Место, где сей изверг на свет произник, есть казачья малороссийская Зимовейская станица». А в числі головних ґанджів ватажка повстання, царя-самозванця, фігурував і такий: «Вечная малороссийская наклонность к неудовольствию». Сам же Пугач (як він сам себе називав), за непоодинокими відомостями, певний час провів на теренах Запорозької Січі та брав участь у Коліївщині… Але реальна історія суперпатріотів не цікавить, хоча тут було би достатньо перейменувати вулицю Пугачова на вулицю Омеляна Пугача, як і звався цей непересічний історичний персонаж.
Ну, а зі зникненням із топонімії України імен українців-народовольців узагалі відбулося щось украй маразматичне. Адже навіть якесь номінальне підґрунтя у вигляді чи то декомунізації, чи то дерусифікації тут відсутнє. Члени організації «Народна воля», яка діяла на зламі 1870-80-х років не мали на меті ані комуністичну диктатуру, ані збереження імперії. У програмі «Народної волі» чільною була вимога передання влади від самодержця та його оточення «Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів». Народовольці були соціалістами, але одночасно прихильниками парламентаризму, свободи слова і друку, свободи віросповідання, нарешті свободи національного самовизначення. Фактичний лідер «Народної волі» молодо громадівець Андрій Желябов називав своїх колег по Виконкому партії «переконаними автономістами» і вів мову про «розпад імперії на автономні частини». Желябов (партійне псевдо «Тарас») писав Михайлу Драгоманову, що його позиція у питанні української автономії цілком збігалася з позицією останнього; втім, насправді не зовсім – Драгоманов мріяв про «хоть куцую, а все ж конституцію», добуту разом із великоросами, Желябов же прагнув всеосяжної парламентської держави, точніше союзу автономних держав, конфедерації з правом виходу всіх, хто цього побажає. На відміну від російських народників, які панічно боялися політичних свобод і хотіли благ лише «гнобленим класам», ощасливленим революційною владою (тобто тоталітарного соціалізму), революціонери-українці виходили з української (відтак і європейської традиції) пріоритету загальнополітичних і національних свобод. Але… З’ясувалося, що ревним патріотам не до шмиги увічнення імен Желябова, Кибальчича, Перовської й інших, які боролися за знищення самодержавної Російської імперії…
І ще кілька слів щодо неоковирних перейменувань. Добре, Антон Чехов писав російською мовою. Проте, на мою думку, це ще не підстава викидати цього українця й українофіла з нашої орбіти, про що я неодноразово писав. Так само дурницею є перейменування вулиць Герцена – того самого, який був лютим опонентом Маркса та висловлював підтримку ідеї незалежності України за кілька десятків років до того, як про це заговорив бодай хтось із власне українських достойників. Здається, в Києві вже перейменували вулицю Уляни Громової. Тим часом достатньо було повернути правдивий наголос у її прізвищі, адже – всупереч письменнику Фадєєву – вона була не росіянкою Грȯмовою, а українкою Громовȯю, а участь в антинацистському підпіллі, створеному поза компартійним впливом і керівництвом, не є гріхом. І, нарешті, перейменування вулиці Юрія Смолича у Києві, яке чи то вже відбулося, чи то має відбутися. Пробі, панове ультрапатріоти, моє покоління дізналося чимало про «розстріляне Відродження» зі смоличевих «Розповідей про неспокій», а про трагедію Крут і безчинства військ Муравйова в Києві з романів Смолича. Так, інформація ця була неповна, проте вона була. Смолич був активістом доби УНР, служив в Дієвій армії, дивом уникнув розстрілу чекістами, написав чимало цікавих книг. Так, його зламала більшовицька система – як і Тичину, Рильського, Яновського й багатьох інших. Але чому дехто прагне продовжити справу нищення «розстріляного Відродження»?
Я зачепив лише деякі аспекти радикальної зміни топонімії українських міст, яка, переконаний, іде на шкоду культурі й історичній пам’яті. Можливо, «високі» аргументи не переконають ультрапатріотів. Але, можливо, до них можна достукатися з допомогою прагматизму? Скажімо, можна уявити, що до західних музеїв, які вже перевели Айвазовського та Ріпина до розряду українських митців, прийдуть «хороші росіяни» та скажуть: що ви робите, самі українці відмовились від цих достойників і перейменували названі на їхню честь вулиці! І що тоді робити? А перспектива, як на мене, реальна…
