Захисник Віри і Вітчизни

Андрій Плахонін

08 жовтня, 16:45

За останні кілька сотень років мало що змінилося в Україні. Як раніше государя-імператора, так само у чиновницьких кабінетах у багатих рамах висять портрети президентів, а по великих релігійних святах у церквах тісно від животів владних чоловіків, дорогих шуб попутниць їхнього просування вгору кар’єрними сходами й прилипал, що підпирають їх ззаду. Церковні служби тягнуться годинами, а на лобах чинів пріють у духоті глибокі складки тяжких дум. — Раніше вони рахували від нудьги овечок (худоба відвіку була мірилом багатства), а тепер мерседеси, дачі, квартири, рахунки в офшорах. Щоправда, ні-ні та й виб’ється із загального стада який-небудь жвавий молодий баранчик, здобуде собі славу на терені найдемократичнішого політика або найбільш європейського мера. Але рік-два минули, послухаєш його — і він заводить звичні «Самодержавство. Православ’я. Народність» або «Kinder, Kuche, Kirche». Отже, настав і його час. Капризний натовп весь час знаходить нових опозиційних кумирів, а старіючим опозиціонерам допомагають утриматися на плаву все ті ж перевірені поколіннями попередників кити... або черепахи, — залежно від того, хто з їхніх політтехнологів у який устрій Всесвіту вірить.

Показна добродійність, удавана релігійність політиків. Що століття, ритуали влади не змінюються з самої зорі цивілізації. І хоч би скільки казали, що ігри політиків на почуттях віруючих схожі на ту ж гречку, і далі влада й суспільство продовжуватимуть у них грати. Коли священик звертається до вірян, як до пастви — «божого стада», він часто робить це образно, у переносному розумінні, віддаючи дань традиції Святого Письма. Політик же, заграючи з віруючими перед виборами, завжди робить це в прямому. Чи варто дивуватися, що кожного разу закладаючи фундамент громадянського суспільства, ми в результаті отримуємо чергову владну вертикаль, у якій усі — і Церква, і народ змушені співати в одному великому хорі. Хоч би скільки ми говорили про європейський вибір України, з-під прапора з європейськими зірками як і раніше стирчить вовча шкура Візантії в найогиднішій московській рецепції — з її симфонією Влади й Церкви, й одним Богом даним диригентом. З однією лише різницею, від Донецька (читай від Москви) до Львова немає згоди в кандидатурі диригента. Що «русский мир», що його український «небрат» моляться одному богові, і, якщо судити з нещодавнього запорізького торта, б’ються за млинці з однієї лопати.

***

Москвичів, як відомо, зіпсувало квартирне, «Свободу» — мовне, а «Самодопомогу», схоже, погубить церковне питання.

Ні, мабуть, почну не з цього.

Півтора року тому, в перші місяці після Майдану, ми чудово знали, чого чекати від старих опозиційних партій і від політиків «Сцени». Вони не розчарували нас минулої осені, коли перед парламентськими виборами ми побачили їхні партійні списки, вони виправдовують усі наші побоювання щодня роботи цієї Ради. Спасибі вам за вашу постійність, яку не змогли похитнути ті кілька гучних медійних імен майданної тусовки, які ви прикупили перед виборами своїми мандатами й печивом. Ті, на кого мандатів і печива не вистачило, все розуміють, а деякі навіть трохи, на печиво позираючи, заздрять. Заспокойтеся, головне засмучення не ви.

Адже наш розрахунок був не на вас. На хвилі Майдану, здавалося, піднімаються нові молоді сили, такі європейські, такі справжні, що, дай їм час і нашу підтримку, вони потіснять людей похилого віку, навчать тих з них, хто ще здатен чогось вчитися, нових правил, а тих, хто не схоче за ними грати, виметуть поганою мітлою, дуже схожою на мітлу з бігбордів кандидата в київські носороги мери Сергія Думчева. Не знаю як ви, а я на тих виборах до міськради голосував за Демальянс. Дуже багато моїх добрих знайомих захопилися «Самопоміччю», й навіть дехто потрапив до їхніх партійних списків.

Минув більш як рік. За всієї моєї до них колишньої симпатії молодий, розумний, креативний Демократичний альянс так і не зміг подолати внутрішній бар’єр між громадською організацією й політичною партією, дедалі більше нагадуючи більзаківсього віку комсомольських лідерів моєї юності, що не дорослішали. «Самопоміч» ж, поставивши на карту внутрісистемної опозиції (хоч би що робив Президент, кажи, що треба було робити навпаки; подеколи голосуй з рештою коаліції, але роби при цьому кисле обличчя, й низка інших простих правил), протягом року примудрялася зберегти видимість свіжої альтернативи колишній політичній системі країни. Чималу роль у цьому зіграла приваблива вітрина туристичної перлини Львова, очолюваного лідером партії Андрієм Садовим. Кожен з мільйонів українців прагне хоч раз на рік побувати в цьому чудовому місті, і дуже багато хто з них, покидаючи його, замислювався — а може цей Садовий не такий уже й поганий? І вже точно кожен хотів би, щоб його рідне місто стало хоч у чомусь схожим на Львів. Більшість вважала за краще ігнорувати тривожні дзвінки, на кшталт присутності у списках, а потім і у фракції відомого афериста Гришина (Семенченка) або ганебне (для партії) виключення з фракції першого номера партійного списку Ганни Гопко всього лише за те, що вона проголосувала в Раді згідно з передвиборними обіцянками, а не кон’єктурному — на догоду політичному моменту — рішенню її однопартійців. І ось коли нібито ніщо не провіщало біди, «Самопоміч», схоже, згубило церковне питання.

5 жовтня в «Українській правді» вийшло інтерв’ю Ірини Магдиш, глави управління культури Львівської міськради. У ньому чиновниця говорила про те, що давно настав час перейти від політики міста для туристів, до створення культурного середовища й для самих львів’ян. Що чим далі від туристичного центру — площі Ринок, тим менше в місті стає театрів і концертних залів, кінотеатрів і бібліотек, поки ближче до спальних околиць вони й зовсім пропадають. Що на більшій частині Львова єдиною установою культури в порожнечі, що утворилася, стала Церква, яка проникла навіть туди, куди, згідно з вищим чинним законом країни шлях їй заборонений, — до школи. Це не був ніж у спину керівництва міста — власне, вона говорила зокрема й про власні прорахунки в роботі, й про те, що лише належить зробити. Це не був напад на якусь конкретну конфесію, оскільки жодна з них не була названа. Хороше інтерв’ю, втім, залишилося б маловідміченим, якби вже в середу абсолютно несподівано мер Андрій Садовий не почав вибачатися за свою підвладну, заговоривши (у перекладі з львівської на московську) про «ображені почуття вірян», про те, наскільки діячі церкви багато пережили під час репресій у минулому, і про те, як багато робить Церква для громади сьогодні. А ще через кілька годин Ірина Магдиш була змушена подати заяву про звільнення з посади.

Дивно, але до посту з вибаченнями Садового не було жодних протестуючих «ображених» Іриною Магдиш віруючих, церковні общини не завалювали редакцію «Української правди» гнівними листами, жоден з предстоятелів неназваних в інтерв’ю українських церков не виступив у пресі з офіційними спростуваннями. Величезне питання, чи можна взагалі розглядати інтерв’ю Ірини Магдиш як спробу хоч когось образити. То в чому ж причина демаршу львівського мера? Схоже на те, що партійні політтехнологи просто угледіли можливість задешево позиціонувати Андрія Садового як захисника Церкви. — Недаремно дехто з партійних спікерів у запалі дописався до того, що назвав Ірину Магдиш і співчуваючих їй «войовничими атеїстами», хоча вона у своєму інтерв’ю не йшла далі шкоди щодо недотримання норм Конституції України про відділення Церкви від держави.

Чого тільки не скажеш напередодні виборів. Коли Андрій Садовий приносив свої нікому не потрібні вибачення, він, звісно, у першу чергу думав про виборців, які живуть у тих самих районах Львова й області, де немає нічого окрім церков, і які традиційно приходять на виборчі дільниці лише після того, як відвідають недільну відправу. Що ж, тут він не помилився. Вибаченнями Садового, як і звільненням, «Самопоміч» ймовірно виграла місцеві вибори в кількох районах Львова — саме тих, про які говорила звільнена львівська чиновниця. Але при цьому втратила сотні тисяч голосів і програла місцеві вибори на більшій частині решти України — там, де виборець ставить основним завданням європейське майбутнє України, а не, в найгірших традиціях її недавнього минулого, «особливості культури й історії одного окремо взятого її регіону».