Залишити щось і собі
П’ять років тому я припинив фотографувати себе на фоні різноманітних історичних і культурних пам’яток. То було під час подорожі центральною Італією – мандрував я сам, тож час від часу доводилося просити когось із випадкових перехожих про послугу. А що пам’яток в Італії стільки ж, скільки в нас ям на дорогах, то кожні кілька хвилин я віддавав черговій незнайомій людині фотоапарат, фальшиво усміхався й застигав перед руїнами чогось надважливого. В одну з таких митей – перед Колізеєм, скажімо – я раптово гостро усвідомив весь ідіотизм ситуації: насправді собою я лише псую фотографію; хочеш мати власний портрет – зроби його у відповідних умовах й освітленні, хочеш мати світлину Колізею – не заступай її своєю розпеченою на південному сонці мармизою.
Далі – більше: а пощо мені фотографія Колізею? Якби я був Васко да Ґамою, відкривав нові континенти й тубільні культури, то фото б згодилося. Але біля давньоримської пам’ятки я – нікчемний мільярдний турист, тож у поспіху зроблене мною фото ‒ лише символ марнославства, егоїстичного бажання й собі відхопити часточку величі Колізею, відчути фальшиву причетність до Історії. Бо ж у ХХІ столітті можна будь-якої миті знайти безліч світлин Пізанської, приміром, вежі у найкращій якості. З усвідомленням цього факту я припинив возити з собою фотоапарат і робити ґіґабайти знимок. Не лукавитиму: людська природа слабка, час від часу я ще роблю банальну фотографію якоїсь будівлі чи монументу для інстаґраму, але такий кадр переважно залишається єдиним, та й функція його полягає радше в оприлюдненні місця свого перебування, ніж у рефлексі кожної смертної істоти «зупинися мить, прекрасна ти».
Бо ж найголовнішу фотографію, хай як банально це не звучить, ми робимо очима, душею, собою. Справжньою світлиною є вміння заплющити очі, повернутися думками у бажане місце й віддалений час, побачити знову віддзеркалення того дня, але вже всередині себе, відчути шкірою температуру, вловити запахи, згадати свій тодішній настрій. Це – справжня фотографія. Тому мені імпонує звичка найкращого закарпатського художника минулого століття – вишуканого Адальберта Ерделі – входити у ближчий, інтимніший, тілесний контакт із важливими для нього речами й спорудами. Митець торкався каменем свого персня до скульптур, картин, стін архітектурних шедеврів. Вірив, що в такий спосіб частка геніальності Творця входить у контакт із ним, передається йому. Ясна річ, йшлося про символічний жест, про обмін енергіями.
А коли заходить мова про енергії, то слід визнати, що ними не варто розкидатися навсібіч. Енергії ж бо мають властивість вичерпуватися. Тому з якогось часу найважливіші для мене фотографії (не в суто механічному сенсі, йдеться й про спогади, які можна змалювати словами) я припинив виставляти напоказ у соціальних мережах, а справді дорогоцінні – навіть описувати в книжках. Варто щось залишати й собі. Найбільш коштовне. Бо коли важливу для тебе світлину бачать тисячі – вона втрачає свій магнетизм, перестає бути твоєю, вивітрюється. Через це фейсбуки й інстаґрами не бачать найважливіших для мене світлин, не стають свідками найщасливіших моментів. Ці миті я не довіряю навіть приватній камері – лише погляду, запаху, доторку. Залишаю їх у пам’яті. В собі. Навічно. Адже як там у С’юзен Зонтаґ? «Життя – це кінематограф, смерть – фотографія».
