Завжди є перша жертва
Пограймося? Але іграшка дивна, попереджаю. Уявіть себе в невеличкому нічному маркеті. Що ви робите? Сидите втомлено на касі? Розплачуєтеся на пляшку «Пепсі»? Миєте каво-машину? Зайшли за компанію з друзями? Детально уявіть. Тут входить людина з рушницею і починає стріляти. Хто ви тепер і що ви робите зараз? Це відома психологічна вправа. Найпопулярніша відповідь: «Я – перша жертва». Друге місце посідає: «Я – людина з рушницею». Показова штука щодо «одноразової» самоідентифікації людини: ким ти просто зараз почуваєшся в своєму ж житті?
Було б для цього використати щось менш шокове: якесь романтичне побачення на виставці орхідей, наприклад. А не масовий розстріл, учинений без явних причин. Але це працює не так.
В «Американській історії жахів» є харизматичний хлопець-привид, задіяний в романтичних нервових стосунках. Той трешовий серіал тим і примітний, що експлуатує достолиха шаблонів – і не суто з ужастиків, а й з тб-новин. Такі собі дражливі криваві меми, заселені в формат горору. Так от, цей ніжний юнак із серіалу свого часу влаштував масовий розстріл у школі. На більшості фанатських форумів дівчатка-підлітки зізнавалися в коханні цьому персонажу.
Зрештою, що дивного? Чи не в кожному підлітковому і дорослому серіалі – від «Баффі, переможниці вампірів» до «Закон і порядок» – буде бодай один епізод про school shooting. Інколи злочин у серіалах вдається відвернути і тоді, начебто, жертвою стає потенційний злочинець. Морально тема подається неоднозначно, явно. При повній однозначності попередньої установки: «Не убий!».
Це саме воно, shooting’и як мем. Якби не звучало легковажно це слово в контексті спричиненого зла. Мем за визначенням – одиниця культурної інформації. Якесь поняття і явище, за яким ми звіряємо своє життя на «нормальність-ненормальність», «ординарність-унікальність».
Є об’єктиві причини для пильної уваги читача-глядача (не кажучи про громадянина) до теми масових розстрілів. Цей тип злочину набирає обертів і навіть у «натуральних числах» бентежить щоразу. Одна з перший такий гучних справ – 1999 рік, школа Колумбайн. Два учня поранили 37 людей, убили 13 і покінчили з собою. А це уже 2012 рік. Молодий чоловік зайшов у початкову школу Сенді-Гук, де убив 20 дітей і 8 дорослих та застрелився. Наприкінці 2014 року оприлюднили дослідження Гарвардського університету: з 2001-го до 2014-го кількість подібних злочинів зросла в три рази. Вони відбуваються раз на два місяці.
В популярності (ще одне недоречне слово) масових розстрілів добачають наслідки нервових зривів, яке провокує наше психотичне життя. В популярній же культурі масові розстріли поволі заступили серійних убивць, котрими захоплювалося кіно і література 1980-х. Серійні вбивці діють за системою. «Стрілки» позірно такої системи не мають (це не так, до речі). Питання не в системі «стрілка» наразі, а в неочевидності причин і мотивів злочину та в граничній видимості його наслідків.
Мотиви «стрілків» завжди шукають, і то панічно. От школа Колумбайн. Ті двоє залишили по собі щоденники і блоги, де звинувачували весь світ у своїх банальних по суті підліткових бідах. Вони ж приймали пігулки, котрі могли стати причиною їхньої агресії. Того недостатньо. Почали шукати ще очевидних тригерів. Один спитав дівчину-жертву про те, чи вірить вона в Бога. І тут же ту бойню охрестили убивством на ґрунті релігійної ворожнечі.
Помста. Соціальний і політичний протест. Тероризм. Shooting’и намагаються сприймати через ці призми. Щоб бодай створити вигляд, що вони маються мету. Краще, над-мету. Бракує пояснень щодо людського безумства. Але в них ніхто не бачить потреби наразі.
Моторошні убивства в Сенді-Гук, наприклад, взагалі не мають пояснень. Убивцю нічого не пов’язує ні з ким із жертв. І він не залишив по собі записки, як інші. Зате в залишку – чистий жах і скорбота, що стрімко формують моральну паніку в суспільстві.
В роботах судмедекспертів з профілювання таких злочинців є один показовий момент. Для свідомості убивці, який коїть масовий розстріл, не має значення, чи помре хтось від скерованої на нього кулі, чи від випадкового пострілу. Читаю: в одному з school shooting в 6-річного школяра убивця влучив 11 разів.
Єдине, в чому сходяться психіатри: ініціатори масових розстрілів сприймають свої дії як моральне людське досягнення. Сильно скидається таке твердження на один із факторів моральної ж паніки, де агенти соціального контролю посилюють патологію. Простіше? Ми як частина спільноти делегуємо безум одному виродку, щоб відчувати себе деякий час нормальними.
Нема явних причин – працюємо з наслідками. У мене волосся на голові рухалося, коли, прочитавши десятки звітів про такі події, я зрозуміла одне. Єдиним матеріальним їхнім наслідком для спільноти ставав раптовий стрибок попиту і цін на саме той різновид зброї, з якого чинилися вбивства. Бо зазвичай після того саме ця зброя знімалася з виробництва.
Є такий роман Лайонели Шрайвер «Нам треба поговорити про Кевіна» і кіно Лін Ремсі за його мотивами. Там головна героїня – мати хлопця, який влаштував різню в школі, перед тим убивши батька і молодшу сестру. Мати залишив живою. От-от Кевін має вийти з тюрми – і вона міркує, чи готова його якщо не простити, то прийняти. Сильно важкий твір. Але нечесний. Той малий там – гібрид Омена з Дитиною Розмарі. Змалечку уже був демоном, якого пригріла на грудях добра протестантська родина. Для повного ефекту щодо іронії, ця книжка продається під рубрикою «мелодрама». Знаєте, як впізнати стовідсоткову мелодраму? Там чеснота, яка страждала протягом всієї історії, в фіналі неодмінно отримає винагороду. Мати з сином помиряться.
Я собі знову згадую ту вправу на миттєву самоідентифікацію і думаю про ту пріоритетну відповідь: «Я – перша жертва».
Стати випадковою жертвою «стрілка» – значить, повністю безпрецедентно засвідчити свою невинність. В момент смерті від кулі, яка не саме тобі призначалася, а просто ти випадково став на її шляху – це повне очищення: від будь-яких факторів, які тебе визначаються як індивіда і суб’єкта. Як відомо, в будь-якому злочині єдине дієве алібі – це бути жертвою. За право хоча б на мить відчути себе невинним платити доводиться всім. От буквально, всім.
Ще один хороший роман починається фразою: «Спочатку вони вистрілили в білу дівчинку». І варто дочитати твір до кінця, щоб усвідомити: жодної білої дівчини в тій книжці немає. Але це ж очевидно, правда? – Завжди має бути перша жертва, в яку і вистрілять спочатку.
