Зелена й трішки сумна Молдова
Мої мандри чимось схожі на килимове бомбардування: потрапляючи кудись, я намагаюся не пропустити жодного сантиметра, камінчика, ракурсу. Свідомо не пишу тут про пам’ятки, пам’ятники, визначні місця, бо для мене умовний «камінчик» важливіший за відому статую, а традиційне село цікавіше за столицю. Щоб зрозуміти країну, треба побувати вдома у людей з провінції – глянути на їхнє уявлення про естетичне, на картини й ікони на стінах, на книжкові полиці; спробувати домашні страви й послухати сімейну сварку про політику. Завдяки цьому можна не лише зрозуміти, а й відчути країну, до якої прибув. На центральній площі столиці досягнути цього нереально.
Я заїхав у Молдову з румунського міста Ясси; все, крім природи, після кордону зазнає блискавичної деградації: інфраструктура, вигляд і заможність обійсть, стан доріг падає катастрофічно (натомість ціна на віньєтку зростає втричі), з’являється велика кількість старих драндулетів на дорогах, а люди в формі (митники, поліція) починають поводитися нахабно й по-панібратськи. А ще у публічному просторі з’являється російська мова: вивіски й білборди на вулицях, примітивна московська попса – на радіохвилях, проросійські «експерти й аналітики» ‒ в ефірі телепрограм. Здається, останні два речення взаємно пов’язані, випливають одне з одного.
Великодньої ночі вирішую піти у кафедральний собор у центрі Кишинева. Сама столиця Молдови – досить велике, ледь не мільйонне місто, але абсолютно нецікаве. Понівечене совковою сірістю й однотипною забудовою, лише на околицях воно стає зеленим молдавським селом з маленькими будиночками й тінистими виноградниками над подвір’ями. Адміністрація Президента Молдови й площа навпроти неї схожі на обласний центр східної України – бетон, претензія на пафос, побілені вапном бордюри. Навпроти нього – православна церква, до якої опівночі 1 травня стікається люд. Навколо припарковані машини з логотипами телеканалів, тож стає зрозуміло, що на службу Божу прибудуть і політики (православний світ скрізь однаковий, і візантійський порив поєднати владу і церкву – досі актуальний). З’являється президент, прем’єр, ще якісь чинуші й зірки, довкруж них вирують журналісти, статечно походжають охоронці з навушниками у вухах, збоку курять прості міліціонери, а в натовпі розсіяні коротко підстрижені «чоловіки з барсетками», в яких одразу впізнаєш співробітників постсовєтських спецслужб. Мабуть, все розраховане на те, щоб викликати захват: аякже, «батьки нації» серед народу, ревні вірники православної церкви! Але виглядає це натомість абсурдно й кумедно, бо мізерні масштаби (у Виноградові на пасхальну службу людей більше приходить) дуже контрастують з пафосом і кількістю охорони.
Тож покидаю столицю й їду вниз по карті, на південь, минаючи села, хрести при дорозі, безмежні поля й вигріті сонцем виноградники. Дороги погані, тож їхати швидко не можна, але й це виходить на перевагу: можна милуватися краєвидами, розмірковуючи про цю малесеньку й таку понівечену русифікацією країну. Перспективи в неї переважно аграрні, а тамтешня молодь, як і скрізь, хоче вдягати білі комірці й працювати в офісах. Тож відтік, еміграція з Молдови – надзвичайно інтенсивні, і це одна з основних загроз для цієї держави. Як і вилюднення сільської місцевості, бо якщо не вдається втекти за кордон, люди принаймні намагаються вирушити до міста, переважно обираючи єдиний справді великий урбаністичний центр – Кишинів. Країна з аграрною суттю втікає до міста, втікає від себе, а двері хатинок у селах забивають дошками, повертаючись туди хіба на Пасху. Тому й враження, що справжня, реальна Молдова існує лише цього дня. Зелена й трішки сумна.
