Жіноча душа животворить
Українська жінка безліч разів рятувала нашу землю
Восьме березня – це день, коли за старою традицією люди звикли виголошувати високі, красиві, ніжні слова про «прекрасну половину» людства, про українських жінок, слушно говорити про них як про найперше джерело життя, берегиню сім’ї та домашнього вогнища, живе втілення кохання. Це все абсолютно справедливо, але зараз хотілося б просто вклонитися нашим найкращим з кращих не стільки за їхню красу (не про те зараз мова), як за неймовірну , знайдену в собі, мужність у суворі нинішні дні війни, волю, спроможність стати пліч-о–пліч з чоловіками на лінії вогню, стримуючи ворожу навалу. І ця мужність така, що день 14 жовтня з повним правом вшановуються і захисники, і захисниці України.
… Є такий класичний, давній сюжет з історії: дівчина проводжає свого коханого-козака на війну – боронити українську землю. Вона розуміє невідомість майбутнього, і водночас необхідність захисту від ворогів задля перемоги. Це – воістину архетип національної свідомості; безліч і безліч разів повторювалися ці проводи впродовж віків. Досвід перемог накопичувався. Хоч на Запоріжжі та в козацькому реєстровому війську жінок не було й бути не могло (виключно чоловіки), але саме зараз повною мірою можна уявити собі, наскільки важливо було для козака відчувати, що десь далеко є мати, сестра, дочка, головне – рідна душа, яка вірить у перемогу і чекає вдома. Це колосально додавало сили!
Взагалі, українки, ще від часів легендарної княгині Ольги починаючи, спроможні були не поступатись своїм чоловікам – не в розумі, ані в силі духу, ані в освіченості (недарма закордонні мандрівники ХУІІ століття, зокрема Павло Алеппський, писали про абсолютну грамотність наших жінок – річ на ті часи нечувана!), ані в здатності знаходити вихід (незрідка єдино можливий) з найважчих ситуацій. А щодо людської гідності тих жінок – досить почитати «Марусю Чурай» Ліни Василівни Костенко.
ХХ століття підтвердило унікальність українок. Досить нагадати про Олену Кульчицьку (блискучо обдаровану художницю, активну учасницю і бійця Українських Січових Стрільців), Олександру Скоропадську (берегиню свого чоловіка-гетьмана), Ольгу Басараб (героїню українського визвольного руху в Польщі, закатовану 1924 року в тамтешніх застінках), Олену Телігу ( визначну поетесу , одну з провідних діячів УПА, яка загинула 1942 року в Бабиному Яру разом з чоловіком), сотні дівчат-зв’язкових УПА, яких катували НКВДісти, присуджуючи 25 років північних таборів), дивовижне сузір’я жінок-дисиденток 60-80-х років (Оксана Мешко, Надія Світлична, Атена Пашко… - це лише три найвідоміші прізвища).
Те ж, що роблять наші жінки просто на наших очах, від 24 лютого цього року (і аж до Перемоги), в дні українсько-російської війни (так само, як їхній героїзм у час путінської інтервенції на Донбас 2014-2022 років) – це, поза сумнівом входить в скарбницю і національної історії, і нашої національної пам’яті, стане легендою, котра передаватиметься з покоління в покоління. Бо коли жінка, перевершуючи звитягою міфічних амазонок, йде в бій, під кулі, снаряди, виносить з поля бою поранених – вона направду протистоїть смерті. «Любов к Отчизні героїть» - писав Котляревський і жінки стають героями, знаючи, що захищають свою землю, свою родину й дітей, свою честь. А весілля прямо на блок-постах! Тому не варто шукати інші докази того, що жіноча душа воістину животворить.
Ігор Сюндюков, «День»
