Довженко — це наше майже все

І що ж — уже через рік, у 27-му, Довженко знімає «Звенигору», яка так багато визначила в наступній еволюції українського кіно, ніби зачаклувавши його майбутніх майстрів масштабом поетичного мислення та особливою обробкою національного міфу. У 28-му станеться «Арсенал», наступного року — «Земля», абсолютний шедевр, стрічка на всі часи. Хоча в ідеологічному завданні це мало бути всього лише агіткою про переможний наступ колективізації, про те, як розорюються межі й на очах міняється світогляд людини. Одначе камера геніального Довженкового друга, кінооператора Данила Демуцького зафіксувала дещо інше — органічну неушкодженість і фантастичну красу патріархального селянського Космосу. Фабула картини розгортається як історія смерті й воскресіння героя, тракториста Василя, більшовицького провідника у кращий світ, мало не новітнього месії. Тільки нічого він не змінить у цій космічній досконалості, у цій вселенській Гармонії, якій не потрібні революції. Таким був цей екранний діагноз, можливо, що всупереч первісному авторському задумові. Чи ж дивно, що «Земля» не сподобалася товаришеві Сталіну, внаслідок чого інший товариш, добре знаний тоді поетичний боєць партії Дем'ян Бєдний, опублікував в «Известиях» віршований фейлетон «Філософи». У ньому були, зокрема, такі рядки:

Полум'яний Дем'ян (наш землячок, до речі) озвучив думку, що йшла згори: маскується, сволота. Нібито правильні речі говорить, коли сприймати тільки декларативний пафос. А коли ж дивитися на екран, то помічаєш, що оце торжество плоті, людської й космічної, оце мало не святкове здоров'я народного цілого зовсім не потребує державного втручання і понукування, отого знаменитого «время, вперед, время...». Час тут іде по хліборобському колу: кинув зерно в лоно землі, а чи в жіноче лоно, а потім доглядай, врожай збирай, вкидайся в зимову сплячку, і знову весну стрічай... Навіщо ж це ламати?

***

Підозри щодо «маскировки существа» мали документальну підставу. В часи громадянської війни Довженко перебував у війську Петлюри, й ця тема була головною в донесеннях агентів НКВД, котрі пильно стежили за радянським партійним режисером упродовж усього його життя. «Этот Довженко, — «докладав», скажімо, «работник Южных ж. д. Буковец А.П.», — активно боролся против советской власти, что я хорошо помню, так как лично принимал участие в изгнании петлюровцев из г. Сосницы (...). Отец Довженко — Довженко Петр — активный церковник, националист, хлебороб-собственник, состоял в союзе хлеборобов при Гетмане...».

У 32-му батька виженуть із колгоспу — таких там не треба було, а стеження за його сином ще більше посилиться. Хоча режисер у своєму «Івані» постарається виправитись і чесно оспівати порив у світлу будущину, потужну енергетику будівників Дніпрогесу. Одначе й цей фільм піддано критиці. Наприкінці 32-го Довженко з дружиною, Юлією Солнцевою, відпочиває в Грузії. Повертаючись додому, одержує повідомлення: в Києві на нього чекає арешт. Пересідають на московський поїзд. Якимось дивом у Москві Довженко одержує аудієнцію в самого Йосипа Сталіна. Він захоплює вождя своїми планами перетворення світу. Стоячи біля карти Радянського Союзу, Сталін просить режисера вказати на те місце, де буде «місто-сад». Той показує — це на Далекому Сході. Ну що ж, давай — намалюй мені на екрані міф...

«Я приїхав до Москви, щоб більше не жити в українському оточенні, не бути одіозною фігурою і не мучитись від різних випадковостей», — напише згодом Довженко в «Автобіографії». Одначе свідомо лукавив — справа, звісно, була зовсім не в українському оточенні. Просто в Москві його важче запідозрити у проявах націоналізму. Робиться «Аероград», в якому доволі вражаюче відтворено масштаб перетворення дикої природи радянського Сходу. Сталін підкидає ще ідею — сотворити «українського Чапаєва». Себто дати народу національний варіант привабливого героя, котрий із низів, людських та ідеологічних, пробивається нагору. Партія сказала «надо», режисьор отвєтіл «єсть». Одначе робота над «Щорсом» триває кілька років, перериваючись арештами учасників зйомок і хворобами самого Довженка. Від нього вимагають, аби війну він показував правильно, як належить.

Стукач занотовує Довженкові слова: «Щорсу легче было гнать с Украины оккупантов, чем мне ставить о нем картину». Й далі: «Потом кричал: «Пусть у меня заберут орден (он имеет орден Ленина) или дадут работать. Все расскажу Сталину — пусть делает со мной, что хочет». — И снова возвращался к ругани власти, «не могущей навести порядок и не умеющей руководить культурой».

Як на ті часи Довженко тримається зухвало. Тут не тільки сміливість — Сталін йому патронує. Іноді вони зустрічаються й навіть влаштовують прогулянки нічною Москвою. Ох, послухати б, про що говорили між собою поет із сатрапом. У Довженковому архіві, що зберігала Солнцева, за деякими свідченнями, були записи, присвячені Сталіну й Берії. Одначе по смерті дружини режисера тих паперів знайти не вдалося. Зникли безвісти. Чи ж не в архіви московського КДБ, які, до речі, так і не відкриваються всерйоз (наше СБУ все ж частину відкрила, завдяки чому й можна сьогодні прочитати доволі цікаві — й навіть змістовні, бо ж писалися незрідка письменницькими перами з отого самого «українського оточення» — донесення).

«Щорс» Сталіну сподобався. Сподобався він і радянському народу — це найуспішніша Довженкова картина з точки зору успіху в масової аудиторії. На цій оптимістичній ноті режисер заходжується робити «Тараса Бульбу». Одначе війна...

***

Національний сантимент присутній у текстах Довженка екранних і літературних, завжди. В енкаведистських паперах також. «В разговоре Довженко с Бажаном, Яновским, Рильским в резких и истерических тонах буквально кричал о своих недовольствах. В повышенных тонах начал с того, что «почему это в Грузии кино делают грузины, а в России — русские, а на Украине — и грузины, и русские, и евреи, но только не украинцы». Дискутируя с самим собой, Довженко сейчас же пришел к тому, что «если грузин, русских и евреев из кино выгнать, то тогда совсем некому будет работать в кино Украины — украинцев-то и нет». И делает вывод, что это сделано нарочно, чтобы украинцы не выросли, чтобы ограничить культурный процесс, чтобы нарочно не готовились национальные украинские кадры» (ці та інші цитати за виданням «З архівів ВУЧК-ГПУ- НКВД-КГБ. Київ, 1995, 1/2).

У часи війни той сантимент посилюється. Апокаліптичний жах поселяється в душі Довженка — йому видається, що український народ перебуває на краю безодні, тотальної погибелі. Причину бачить не тільки в гітлерівській навалі, а й в історії, далекій і близькій, у якій доволі фактів про наміри й дії, спрямовані на нищення українського кореня. Довженко пише «Україну в огні», збирається її ставити в кіно. Знаходячи при цьому майже цілковиту підтримку з боку Микити Хрущова, тодішнього керівника України «в екзилі». Той навіть збирається зробити режисера українським «президентом», чи то пак головою Верховної Ради. Напевно, що це сподобалося не всім. Чи ж не тому «Україна в огні», під відповідним «соусом», потрапляє на стіл Берії, а потім і Сталіна? Довженка викликають на засідання політбюро (це січень 44-го) і сам Сталін формулює звинувачення: сценарій — «это попытка ревизовать ленинизм, это вылазка против нашей партии, против Советской власти, против колхозного крестьянства, против нашей национальной политики. Книга отражает враждебную идеологию у автора».

Потому кількамісячне «промивання мізків» на всіляких пленумах і зібраннях. Найбільше стараються Олександр Корнійчук, Павло Тичина, Микола Бажан. Зрештою Довженко по війні лишається в Москві — вже довіку. Навіть після смерті Сталіна його не пускають до Києва. Олесь Гончар переповідав мені бесіду Довженка й Хрущова вже в 55-му — останній, за Довженковим словом, у відповідь на прохання відпустити в Україну, «був холодним, мов лід». Мотивація загалом зрозуміла: а що, коли от сей колишній боєць петлюрівських загонів знову збурить «українське середовище»? Нє-е, лучче не нада. Та й надто яскрава постать для сірого київського кінокола...

Довженко ще зробить «Мічуріна». Зйомки «Прощай, Америко» йому брутально зупинять. Кілька років він буде працювати над сценарієм «Поема про море», де знову химерно поєднаються його пафос і завзяття перетворювача й селянкувата патріархальна обережність, та навіть туга за впорядкованістю матінки-Природи, яку б не дражнити своїми прожектами.

У листопаді 56-го Довженко помирає й доволі швидко потому стає «нашим всім». Найперше іконою, котрою освячувались комуністичні ідеали. Бо ж правда — це було в Довженкові, захват, азарт перетворень. Упродовж останнього десятиліття на перший план вийшов Довженко — захисник українства. Як митець, як художник він усе ще мало кого цікавить. Ну, а сьогодні, коли кіно втратило будь-які ознаки «найважливішого з мистецтв», Довженко й зовсім у тіні. Високе начальство знову «холодне, мов лід». Народу не до того — тут вижити б якось. Та часи міняються — Довженко неодмінно щось сутнісне, щось непроминуще — і не тільки стосовно українців, а й людства загалом. Ми ще підростемо до Довженка, нехай лишень трохи почекає на високих своїх небесах.