Європейська муза з Iталії?

Зараження євро, запущене кризою в Греції, обумовленою величезним суверенним боргом, тепер перекинулося й на Італію. Уряд Сільвіо Берлусконі, разом зі свідомою у фінансовому відношенні опозицією зміг забезпечити — всього за кілька днів — схвалення парламентом пакета заходів вартістю понад 50 млрд. євро з метою відновлення довіри ринків до основних економічних показників Італії.

Зважаючи на відсутність повної впевненості й зобов’язань усіх країн-учасниць ЄС про те, щоб спільно зупинити зараження, інші уражені кризою суверенного боргу країни єврозони пішли тим же шляхом. Але фінансист Джордж Сорос правий: Європі потрібен «план Б». Масштабна криза, що б’є по єврозоні й Європейському Союзу, не повинна пройти без користі для них. Вона має бути використана для того, щоб просунути Європу далі шляхом інтеграції, щоб Євросоюз не почав рухатися назад.

Коли був створений євро, його архітектори прекрасно усвідомлювали, що за всю історію ще жоден грошово-кредитний союз не досяг успіху без підтримки з боку політичного союзу. Проте покладалися великі надії на існування великого загальноєвропейського ринку і зобов’язання країн-учасниць єврозони тримати під контролем бюджетні дефіцити, державні борги та інфляцію. Але декілька членів єврозони не виконали своїх зобов’язань, і тепер криза їхніх суверенних боргів ставить під загрозу існування всієї єврозони.

Оскільки координація дій окремих держав явно не спрацювала, залишилися всього дві можливості. Одне з рішень полягає в тому, що члени єврозони повертаються до незалежності й вимагають повернути їм право визначати фіскальні питання: мається на увазі не лише смерть євро, але також і загроза для внутрішнього ринку й існування ЄС в принципі. Інший вихід — ще більше поступитися суверенітетом ЄС. Це передбачає не лише виживання євро, а й (що, можливо, важливіше) народження європейського політичного союзу.

Цей вибір стає очевидним для всіх. І Жан-Клод Тріше, президент Європейського центрального банку, і Жак Атталі, президент-засновник Європейського банку реконструкції та розвитку, сьогодні відкрито закликають до створення європейського міністерства фінансів. Абсолютно технократичний і аполітичний Міжнародний валютний фонд у своєму останньому огляді по єврозоні йде настільки далеко, що згадує «політичний союз і очікуване розділення фінансових ризиків» як умови для роботи будь-якого грошово-кредитного союзу.

Але тільки дехто задумався про те, на що, власне, політично об’єднана Європа буде схожа. Більшість, однак, мимоволі уявляє це собі як масовану передачу практично всіх державних функцій від країн-учасниць до федерального центру і, таким чином, створення «європейської супердержави».

Ми, втім, віримо в те, що «Полегшена федерація» з бюджетом, що не перевищує 5% від європейського ВВП (порівняно з майже половиною ВВП для більшості країн нинішнього ЄС), допустила б можливість існування реалістичного політичного союзу. Ці ресурси, 600 —700 млрд. євро, могли б замінити національні бюджети й нічого до них не додати, оскільки вони б супроводжували передачу деяких урядових функцій. В окремих випадках це також дозволило б здійснити економію за рахунок масштабу.

І справді, давайте розглянемо оборону. Єдина постійна армія Європи, замість неефективних національних збройних сил Європи, які в значній мірі не відповідають вимогам часу, і з бюджетом приблизно 1% від ВВП ЄС — близько 130 млрд. євро, — поза сумнівом, перетвориться на другу за потужністю військову армію світу після Сполучених Штатів, з точки зору ресурсів і, хотілося б вірити, можливостей. За умови єдиної процентної ставки національних внесків до федерального бюджету, Греція, наприклад, за рахунок цього урізувала б 2 — 3 дорогоцінні процентні пункти дефіциту свого державного бюджету.

На додаток до оборони та безпеки стало б логічним переміщати й інші компетенції на федеральний рівень. Основними кандидатами є дипломатія та зовнішня політика (включаючи питання розвитку й гуманітарну допомогу), імміграція, прикордонний контроль, деякі інфраструктурні проекти із загальноєвропейським мережевим ефектом, великомасштабні науково-дослідні проекти й регіональний перерозподіл.

Ці урядові функції та федеральний бюджет такої величини, звісно ж, зажадають наявності еквіваленту міністра фінансів. Це було б добре: критична маса в 600 — 700 млрд. євро сприяла б макроекономічній стабілізації та можливості перерозподілу, в разі потреби, без створення одномоментних механізмів або, що ще гірше, гласності й уваги, котрі зазвичай супроводжують саміти, які скликаються для виділення ще одного пакета першої допомоги країнам, що мають труднощі з фінансами.

Термін «трансферний союз» зараз використовується, особливо в Німеччині, як принизливий синонім слову «федерація». Ми згодні, що переміщення ресурсів із місця на місце не є «сенсом існування» політичної організації. Це можуть бути лише специфічні функції уряду. Але коли деякі з цих функцій підняті на рівень федерального уряду, він має додатковий інструмент для переміщення ресурсів, щоб оплачувати ці завдання. Коли це необхідно, держави, що переживають бум, мають бути обкладені більшим податком, ніж держави, які на спаді.

Цей перерозподіл досить типовий для будь-якої федерації, починаючи зі Сполучених Штатів, і громадськість практично (або взагалі) не звертає уваги на це. Так, уряд Нью-Йорка та його громадяни не протестують із приводу того, що штат Міссісіпі отримує значно більше з федерального бюджету, ніж у нього перераховує, на відміну від жителів Нью-Йорка.

Попри нинішні проблеми, єврозона на сьогодні не лише багатша, а й економічно твердіше стоїть на ногах, ніж більшість інших країн і регіонів. Головна загроза для євро — це дорогоцінна для єврозони маленька крапелька політичної єдності, якої їй бракує, — «Полегшена федерація», що зробить солідарність можливою і навіть автоматичною, коли це буде необхідно.

У цьому сенсі перспектива повномасштабної боргової кризи в Італії могла б бути до речі, змусивши європейські уми зосередиться на цій проблемі. Слова e pluribus unum (з багатьох єдине — девіз на гербі США) не обов’язково повинні друкуватися на банкнотах і монетах євро, щоб зрозуміти: принцип, вкладений в них, — політичне об’єднання Європи, не менш ніж в Сполучених Штатах, — є обов’язковим для виживання євро.

Емма БОНІНО — віце-президент італійського Сенату й колишній єврокомісар.

Марко ДЕ АНДРЕЇС — директор відділу економічних досліджень митного комітету Італії та колишній чиновник ЄС.